Швидкі лонгріди відразу після поїздок - це явно не моя сильна сторона. Вирує вулкан емоцій, залишки адреналіну, втоми, кайфу. За пару тижнів чи місяців все осідає, з'являється приємний післясмак вражень, палітра ще якихось почуттів, не помічених до цього. Головне - вчасно занотувати те, що в перші дні закарбовується в пам'яті, а потім кудись раптово зникає.
Але це був ліричний відступ, і зараз піде мова про мій серпневий румунський Спартан давнини. Коли рік-півтора назад бігла свої перші Гонки Нації, мені ці 5-10 км з перешкодами здавались таким "ух!", а спартанівська Тріфекта чи Ультра були чимось ну взагалі недосяжним - цілих 45 км за два дні, купа бьорпі (я до сих пір бьорплю "на всі гроші"), не кажучи вже про перешкоди. Коротко кажучи, було враження, що на це здатні тільки якісь роботи.
Не знаю, як так склалося, але "голова боїться, а руки - реєструють". Я вже не пригадаю, який передріздвяний карнавал був у тарганів в моїй голові, але хтось з них виступив у ролі Санта Клауса - і 12 грудня у мене на електронній скринці була реєстрація на Тріфекту, і залишалось близько 8 місяців, щоб з цим щось зробити.
Сидячи в п'ятницю перед вильотом на роботі, я випадково на пошті в спамі знайшла лист з "юзергайдом", надісланий пару днів як. Ну ладно, думаю, чого я там не бачила, але подивлюсь. 30 бьорпі за перешкоду, відповідний одяг, всяке таке - в принципі, нічого нового, аж раптом в кінці: "ну і не забудьте взяти свистки від ведмедів; у випадку зустрічі з ними сам на сам - поводьтесь якомога голосніше та створюйте побільше шуму". Йооообушкі-воробушки, які ведмеді, ви про що, я ж на це не підписувалась! Враховуючи те, що Румунські Карпати - це зовсім не Українські, де ведмеді зустрічаються тільки у психічно скаліченому стані в реабілітаційних центрах, і там, в забугрових Карпатах, це зовсім не ефемерна річ, про яку, як страшну історію, розповідають за похідним багаттям, а цілком реальний такий, шерстяний житель лісу, який тільки покрутить моєю рукою в зубах замість зубочистки, то воно так стало трохи жим-жим. Мені відразу пригадався випадок з Татранський походів (польсько-словацькі Карпати), де в один з прекрасних моментів, коли навколо з видимих живих істот на стежці була дівчина в сотні метрів, до нас зі схилу з іншої сторони ложбини долинув якийсь незрозумілий звук - чи то мукання корови, чи то рев ведмедя. Та кого я обманюю - це був рик найстрашнішого та кровожерливого ведмедя Карпатських хребтів, який ще частував динозаврами, та вів за нами полювання. Принаймні, мені так здалося. Так от, вжух - і я майже пролетіла підйом на хребет, аби тільки бути подалі від ущелини. Пам'ятаючи ці неповторні враження, та всі відео на ютубі, на кшталт, "ведмідь наздоганяє бігунів/велосипедистів/мотоциклістів в Румунських Карпатах та робить з кишок гірлянду", я вирішила все ж таки заїхати додому за свистком. Ну і прапор забула (на момент написання посту, цей щасливий прапор вже пробіг зі мною десь півтори сотні км на закордонних забігах). Навіщо взагалі фінішувати на міжнародному старті, якщо без прапора?
Румунія була мені цікавим напрямком і в плані туризму: власне, Карпати, де була гонка (хоч це була і не найгарніша їх частина) та Цепеш зі своїми замками та кривавими оргіями (спойлер: їх не було), на які у мене був день до старту (на замки, звичайно). При плануванні маршруту виявилось, що простіше та менш затратніше для нервів було летіти лоукостами через Варшаву - МАУ було вже недешево, а автобусом черезтридев'ять земель Одесу та черги на кордоні, в яких можна прожити життя, народити дитину та померти довго простояти - не хотілося. Пару перельотів, ночівля в Польщі, совковий Бухарест, маршрутка - і от мене зустрічають гори обабіч вузького серпантину.
Якраз перед цим моя мам їздила в туристичний тур в район швейцарських Альп. Повернулась вона з коментарем: "загалом, там гарно, але ці гори так нависають, наче зараз зімкнуться чи схлопнуться над головою; не хотіла би я там жити". Чому я це пригадала - на під'їзді до румунської Трансильванії (цікаво - чи є не-румунська?) гори неначе обступили зі всіх сторін. Але у мене це викликає зовсім інші відчуття - наче зустрічаєш сильну та надійну стихію. Разом із ними нависає відчуття спокою та постійності. Вони величні та вимагають поваги, але, в той же час, такі нерушимі, наче зможуть захистити селища в долині від будь-чого. В таких місцях накатує спокій - безцінне відчуття, коли всі непозбувні бентеги залишаються десь далеко, за горами, в іншому метушному світі. Знаєте, як буває, коли опиняєшся в якомусь місці, що припадає до душі, чи йдеш вздовж будинків, де всі у вікнах займаються своїми буденними справами - і думаєш щось на кшталт: "хммм, цікаво, а що робила би я, ким би була в цьому житті, якщо б долею випадку опинилась тут?". От в маленьких гірських містечках в мене виникає відчуття, що це, тобто, справа, якою би я займалась, був би якийсь маленький мотель або книгарня у підніжжя бескидів, у мене були би сніданки з яєчні та кави в придорожньому кафе, і обов'язково - шлях на роботу через місто по дорозі з жовтою розміткою, яка б впиралась в гору замість горизонту, у найкращому стилі умовної Аляски чи Альберти.
Румунські замки я би описала, як "ну таке". На картинках вони виглядають значно мальовниче та чарівніше. Так, вони гарні, але нічим не кращі за тисячі інших замків Європи. Цепеш-Дракула та його зв'язок з ними - наразі просто гарно розрекламований лакмусовий папірець для туристів. Всупереч очікуванням, там немає горища з трунами вампірів або ван з крові незайманих румунок. Жодних спецефектів, окрім аніматора з довгими сиво-чорними пасмами волосся на вході в сувенірну крамницю, якого прийняти за вампіра може тільки дитина, яка ще вірить у Санта Клауса. І то - серед ночі в лісі при повному місяці. Словом, в кімнаті страху в Харкові вампіри страшніші та більш натуральні, але для сільської місцевості - і так покатить.
По дорозі, у варшавському аеропорту, за пару днів до старту мені раптом здалось, що я забула зарядку від годинника вдома. А на екрані - 2 палички, яких точно не вистачить на весь час забігу. Омагад омагад, Х'юстон у нас проблема, як так вийшло? Ладно - будильник, ладно - час, ладно - дистанція на 5+ км. Відверто кажучи, і 12+ можна якось вистраждати без трекера. Але от 20+ - вже складно. І справа навіть більше в моральній частині. Біжиш-біжиш серед лісу - і не знаєш, скільки часу пройшло, скільки кілометрів, скільки ще залишилось. Можливо - десяток, можливо - пів десятка. Час - штука суб'єктивна і дуже відносна. Коротше, це було близько до катастрофи. Десь за пару годин сидіння в аеропорту пригадались та були задіяні всі ресурси для рятувальної операції: івент в фб, відповідна група по локації в каучсьорфінгу, готелі, в яких я зупинялась, навіть знайшла в фб якийсь місцевий брашовський вело-спорт-магазин, куди написала з питанням, чи не знає хтось, де можна на місці знайти зарядку для такого-то Гарміна. Потім пригадала, що Галя ще буде десь в Бухаресті, та попросила її зайти в магазин техніки. Врешті решт, з цих всіх рятувальних кіл мені відповіла тільки Галя. Тут мене осяйнула геніальна думка - в якості останнього засобу спасіння повністю вивернула поясну сумку на сидіння поруч. Диво дивне - зарядка знайшлась на самому дні! Ніколи такого не було, і от знову. Забіг, як і мою внутрішню рівновагу, було врятовано. Адже всім відомо, що якщо немає треку або медалі - то забігу не було.
На цьому моменті я розповім трохи про сам забіг для тих, хто з ним не знайомий.
Якщо не помиляюсь, то родом від зі Штатів, але зараз проводиться по всій Європі (ну, майже по всій) та навіть десь в Азії. Основні дистанцій, які є в сусідніх країнах: Stadion (3 mi / 5 km, 20 Obstacles), Sprint (3 mi / 5 km, 20 Obstacles), Super (8 mi / 13 km, 25 Obstacles), Beast (13 mi / 21 km, 30 Obstacles). Є ще інші, але зараз мова не про них. Тріфекта - фінішування на основних трьох дистанціях (Стадіон/Спрінт, Супер, Біст/Ультра) в межах одного календарного року. Тріфекта вихідного дня - відповідно, в межах одного вікенду. На фінішах дистанцій до медальки ще додається "третинний" сегмент з кола, тому у першому випадку - можна скласти Тріфектну медальку з трьох сегментів, у другому - це буде окрема, четверта. Якщо вже є одна Тріфекта та планується друга, то максимум за 3 тижні до забігу можна заповнити анкету, і після аппрува від організаторів та фінішування дистанції (-й) - отримати ще медальку за хХ Тріфекту (як в моєму випадку в Словаччині - за х2).
Для реєстрації є 3 основні категорії: Open, Age, Elite. Якщо коротко та своїми словами, то я би описала їх так:
Намур, як друге місто для відвідування в той день, був обраний через велику фортецю, зручну логістику до аеропорту та старе місто. Відверто кажучи, зовсім не вразило. За місяць після поїздки, допоки я не відкрила теку із світлинами, насилу пригадала, де саме була після Оостенде. Хоч з фортифікаційних стін і відкриваються круті краєвиди, але старе місто - в кращих традиціях типової Бельгії та Західної Європи. Тому-таки, хто об'їздив її значну частину, нічого надто вражаючого для себе там не знайде. Зайшовши шляхом в один магазин, я трохи дала волю своїй бабській альтер-его, набравши та намірявшись різного спорт-екіпу. Виліт назад у Варшаву був цього ж вечора, і на мене чекав челлендж "як запхнути в повністю забитий рюкзак нові лосини".
Власне, на цьому цей шалений виїзд і закінчився. Тобто, була ще нічна пересадка у Варшаві, але це вже не так смішно та цікаво.
Не знаю, як так склалося, але "голова боїться, а руки - реєструють". Я вже не пригадаю, який передріздвяний карнавал був у тарганів в моїй голові, але хтось з них виступив у ролі Санта Клауса - і 12 грудня у мене на електронній скринці була реєстрація на Тріфекту, і залишалось близько 8 місяців, щоб з цим щось зробити.
Сидячи в п'ятницю перед вильотом на роботі, я випадково на пошті в спамі знайшла лист з "юзергайдом", надісланий пару днів як. Ну ладно, думаю, чого я там не бачила, але подивлюсь. 30 бьорпі за перешкоду, відповідний одяг, всяке таке - в принципі, нічого нового, аж раптом в кінці: "ну і не забудьте взяти свистки від ведмедів; у випадку зустрічі з ними сам на сам - поводьтесь якомога голосніше та створюйте побільше шуму". Йооообушкі-воробушки, які ведмеді, ви про що, я ж на це не підписувалась! Враховуючи те, що Румунські Карпати - це зовсім не Українські, де ведмеді зустрічаються тільки у психічно скаліченому стані в реабілітаційних центрах, і там, в забугрових Карпатах, це зовсім не ефемерна річ, про яку, як страшну історію, розповідають за похідним багаттям, а цілком реальний такий, шерстяний житель лісу, який тільки покрутить моєю рукою в зубах замість зубочистки, то воно так стало трохи жим-жим. Мені відразу пригадався випадок з Татранський походів (польсько-словацькі Карпати), де в один з прекрасних моментів, коли навколо з видимих живих істот на стежці була дівчина в сотні метрів, до нас зі схилу з іншої сторони ложбини долинув якийсь незрозумілий звук - чи то мукання корови, чи то рев ведмедя. Та кого я обманюю - це був рик найстрашнішого та кровожерливого ведмедя Карпатських хребтів, який ще частував динозаврами, та вів за нами полювання. Принаймні, мені так здалося. Так от, вжух - і я майже пролетіла підйом на хребет, аби тільки бути подалі від ущелини. Пам'ятаючи ці неповторні враження, та всі відео на ютубі, на кшталт, "ведмідь наздоганяє бігунів/велосипедистів/мотоциклістів в Румунських Карпатах та робить з кишок гірлянду", я вирішила все ж таки заїхати додому за свистком. Ну і прапор забула (на момент написання посту, цей щасливий прапор вже пробіг зі мною десь півтори сотні км на закордонних забігах). Навіщо взагалі фінішувати на міжнародному старті, якщо без прапора?
Румунія була мені цікавим напрямком і в плані туризму: власне, Карпати, де була гонка (хоч це була і не найгарніша їх частина) та Цепеш зі своїми замками та кривавими оргіями (спойлер: їх не було), на які у мене був день до старту (на замки, звичайно). При плануванні маршруту виявилось, що простіше та менш затратніше для нервів було летіти лоукостами через Варшаву - МАУ було вже недешево, а автобусом через
Якраз перед цим моя мам їздила в туристичний тур в район швейцарських Альп. Повернулась вона з коментарем: "загалом, там гарно, але ці гори так нависають, наче зараз зімкнуться чи схлопнуться над головою; не хотіла би я там жити". Чому я це пригадала - на під'їзді до румунської Трансильванії (цікаво - чи є не-румунська?) гори неначе обступили зі всіх сторін. Але у мене це викликає зовсім інші відчуття - наче зустрічаєш сильну та надійну стихію. Разом із ними нависає відчуття спокою та постійності. Вони величні та вимагають поваги, але, в той же час, такі нерушимі, наче зможуть захистити селища в долині від будь-чого. В таких місцях накатує спокій - безцінне відчуття, коли всі непозбувні бентеги залишаються десь далеко, за горами, в іншому метушному світі. Знаєте, як буває, коли опиняєшся в якомусь місці, що припадає до душі, чи йдеш вздовж будинків, де всі у вікнах займаються своїми буденними справами - і думаєш щось на кшталт: "хммм, цікаво, а що робила би я, ким би була в цьому житті, якщо б долею випадку опинилась тут?". От в маленьких гірських містечках в мене виникає відчуття, що це, тобто, справа, якою би я займалась, був би якийсь маленький мотель або книгарня у підніжжя бескидів, у мене були би сніданки з яєчні та кави в придорожньому кафе, і обов'язково - шлях на роботу через місто по дорозі з жовтою розміткою, яка б впиралась в гору замість горизонту, у найкращому стилі умовної Аляски чи Альберти.
Румунські замки я би описала, як "ну таке". На картинках вони виглядають значно мальовниче та чарівніше. Так, вони гарні, але нічим не кращі за тисячі інших замків Європи. Цепеш-Дракула та його зв'язок з ними - наразі просто гарно розрекламований лакмусовий папірець для туристів. Всупереч очікуванням, там немає горища з трунами вампірів або ван з крові незайманих румунок. Жодних спецефектів, окрім аніматора з довгими сиво-чорними пасмами волосся на вході в сувенірну крамницю, якого прийняти за вампіра може тільки дитина, яка ще вірить у Санта Клауса. І то - серед ночі в лісі при повному місяці. Словом, в кімнаті страху в Харкові вампіри страшніші та більш натуральні, але для сільської місцевості - і так покатить.
По дорозі, у варшавському аеропорту, за пару днів до старту мені раптом здалось, що я забула зарядку від годинника вдома. А на екрані - 2 палички, яких точно не вистачить на весь час забігу. Омагад омагад, Х'юстон у нас проблема, як так вийшло? Ладно - будильник, ладно - час, ладно - дистанція на 5+ км. Відверто кажучи, і 12+ можна якось вистраждати без трекера. Але от 20+ - вже складно. І справа навіть більше в моральній частині. Біжиш-біжиш серед лісу - і не знаєш, скільки часу пройшло, скільки кілометрів, скільки ще залишилось. Можливо - десяток, можливо - пів десятка. Час - штука суб'єктивна і дуже відносна. Коротше, це було близько до катастрофи. Десь за пару годин сидіння в аеропорту пригадались та були задіяні всі ресурси для рятувальної операції: івент в фб, відповідна група по локації в каучсьорфінгу, готелі, в яких я зупинялась, навіть знайшла в фб якийсь місцевий брашовський вело-спорт-магазин, куди написала з питанням, чи не знає хтось, де можна на місці знайти зарядку для такого-то Гарміна. Потім пригадала, що Галя ще буде десь в Бухаресті, та попросила її зайти в магазин техніки. Врешті решт, з цих всіх рятувальних кіл мені відповіла тільки Галя. Тут мене осяйнула геніальна думка - в якості останнього засобу спасіння повністю вивернула поясну сумку на сидіння поруч. Диво дивне - зарядка знайшлась на самому дні! Ніколи такого не було, і от знову. Забіг, як і мою внутрішню рівновагу, було врятовано. Адже всім відомо, що якщо немає треку або медалі - то забігу не було.
На цьому моменті я розповім трохи про сам забіг для тих, хто з ним не знайомий.
Якщо не помиляюсь, то родом від зі Штатів, але зараз проводиться по всій Європі (ну, майже по всій) та навіть десь в Азії. Основні дистанцій, які є в сусідніх країнах: Stadion (3 mi / 5 km, 20 Obstacles), Sprint (3 mi / 5 km, 20 Obstacles), Super (8 mi / 13 km, 25 Obstacles), Beast (13 mi / 21 km, 30 Obstacles). Є ще інші, але зараз мова не про них. Тріфекта - фінішування на основних трьох дистанціях (Стадіон/Спрінт, Супер, Біст/Ультра) в межах одного календарного року. Тріфекта вихідного дня - відповідно, в межах одного вікенду. На фінішах дистанцій до медальки ще додається "третинний" сегмент з кола, тому у першому випадку - можна скласти Тріфектну медальку з трьох сегментів, у другому - це буде окрема, четверта. Якщо вже є одна Тріфекта та планується друга, то максимум за 3 тижні до забігу можна заповнити анкету, і після аппрува від організаторів та фінішування дистанції (-й) - отримати ще медальку за хХ Тріфекту (як в моєму випадку в Словаччині - за х2).
Для реєстрації є 3 основні категорії: Open, Age, Elite. Якщо коротко та своїми словами, то я би описала їх так:
- Опен - просто фан, для всіх, хто може хоч трошки бігати та бьорпити (наприклад, найдовший час долання Біста в Опені на моїй дистанції був в районі 12 годин, якщо не помиляюсь). Учасники можуть допомагати один одному, підсаджувати, і т.д.
- Ейдж - ви ще тюлень, але вже трохи швидший за інших тюлень. Тут вже учасникам не можна допомагати один одному, але ще немає грошових призів, тільки медальки за 3 перших місця. Вікові категорії ранжуються по 5 років, тому якщо ви більш-менш нормально бігаєте та худо-бідно проходити рукоходи або бьорпите - то можна навіть щось зайняти (це ще залежить від популярності забігу та, відповідно до неї, кількості суперників на дистанції).
- Еліт - тут вже бігають реально круті чуваки. Які не тільки швидко бігають, а і тренують метання списів, і можуть пролітати всі рукоходи. На цій дистанції, якщо вже починаєш бьорпити, то, швидше за все, втрачаєш своє призове місце. Тут вже на тумбочці не тільки медальки, а і грошові призи, і окремі рейтинги.
Мабуть, для мене Спартан - це більше фан та, так би мовити, змагання з собою, тому я завжди реєструюсь в Опен. Один раз був Ейдж через більш зручний час старту (я поспішала на потяг), і я не скажу, що залишилась від цього в захваті - більше суперництва, аніж позитиву, менше умовної розслабленості та добра.
Перешкоди: щось перелізти, пролізти, перенести, перепливти, прокарабкатись, перекотитись. Насправді, треба бути готовим зробити не одну сотню бьорпі за час дистанції (30 - за одну перешкоду для будь-якої категорії), бо навіть за нормальної підготовки, погода може вносити суттєві корективи, а на проходження перешкод є тільки одна спроба. Якщо ти можеш це зробити - то можеш подолати дистанцію. Деколи від друзів-друзів-друзів зустрічаю пости просто з нереальним примноженням своїх геройств, де все це описується просто як якесь пекло, але я залишаюсь при своїй думці, що це всього лише спроби випендритись, і насправді, такі забіги цілком доступні для "фінішування". Звичайно, якщо просто бігати - то інфа 142%, що буде бьорпі, багато бьорпі, дуже-дуже багато бьорпі на рукоходах, і відра з щебенем доведеться не раз ставити на землю, щоб передохнути, але це не зменшує реальність фінішу, хоч і значно довше, ніж за наявності в тренувальному плані нормальної функціоналки та тренувань із залізом.
Звичайно, як це зазвичай буває, на всі дні за прогнозом був дощ. При чому, я приїжджала в день Х - він починався в день Х, я їхала звідти в день У - він змінювався на сонце в день У. "Життя Погода- це магазин все по 100, а в тебе тільки 99". Що мене трохи втішало, та було, мабуть, найрозумнішим рішенням за всю поїздку - житло біля старту. Це нереально прекрасно, коли 10 хвилин пішки - і ти вже лежиш трупіком у ванні, думаючи як би все це зняти і не загавнявкати в багнюку весь навколишній інтер'єр. Сподіваюсь, адміністратори гесту зрозуміли, що я просто брала участь у цьому дивному забігу, а не розмазувала какахи об стіни та рушники (я старалась бути максимально акуратною, чесно!).
Так от, під вечір п'ятниці я приїхала на місце призначення. Гірське місто було зовсім невеличке, чимось схоже на наші Пилипці-Буковелі, але, на відміну від явно совкового Бухареста, вже більш альпійсько-європейське: квіти перед фіранками, все в дереві, переважна відсутність парканів та автобуси за розкладом. У стартовому містечку, яке було якраз по дорозі, вже висіли списки учасників, розставлені намети, прапори - десь на задвірках підсвідомості вже проскакували іскри цього передстартового почуття. В перший день були Супер і Спринт, на другий - Біст. Насправді, порівнявши потім із Словаччиною, де було навпаки, цей порядок мені більше припав до душі (чи до тіла?). Принципової різниці немає - в перший день буде легше, на другий день - важче (ваш Кеп), але суто в психологічному плані виходить, що коли дві дистанції подолані, то виходити на третю, Біст, вже легше, ну і вже знаєш, що саме попереду на значній частині (Біст проходить більшу частину траси Супера, майже повністю, тільки ще + закорлюка кілометрів на 8-10).
Звичайно, як це зазвичай буває, на всі дні за прогнозом був дощ. При чому, я приїжджала в день Х - він починався в день Х, я їхала звідти в день У - він змінювався на сонце в день У. "
Так от, під вечір п'ятниці я приїхала на місце призначення. Гірське місто було зовсім невеличке, чимось схоже на наші Пилипці-Буковелі, але, на відміну від явно совкового Бухареста, вже більш альпійсько-європейське: квіти перед фіранками, все в дереві, переважна відсутність парканів та автобуси за розкладом. У стартовому містечку, яке було якраз по дорозі, вже висіли списки учасників, розставлені намети, прапори - десь на задвірках підсвідомості вже проскакували іскри цього передстартового почуття. В перший день були Супер і Спринт, на другий - Біст. Насправді, порівнявши потім із Словаччиною, де було навпаки, цей порядок мені більше припав до душі (чи до тіла?). Принципової різниці немає - в перший день буде легше, на другий день - важче (ваш Кеп), але суто в психологічному плані виходить, що коли дві дистанції подолані, то виходити на третю, Біст, вже легше, ну і вже знаєш, що саме попереду на значній частині (Біст проходить більшу частину траси Супера, майже повністю, тільки ще + закорлюка кілометрів на 8-10).
Штош, тепер про перешкоди. Одна з особливостей старту полягає в тому, що організатори заздалегідь не особливо анонсують трасу: ні точну довжину (21+ може бути як 21,5, так і 24), ні перепад висот, ні розміщення перешкод. Звичайно, можна подивитись відеозаписи попередніх років, але все одно може з'явитись щось нове. Більш-менш зрозуміло, що будуть рукоходи та гірки (в горах), але що і скільки саме - who knows. В сумі по трьох дистанціях в Брашові вийшло +-45 км, по +-3000 метрів вверх та вниз та +-10,5 годин. Ну і по півтори-дві сотні бьорпі на кожній з дистанцій. Гірок було значно більше в порівнянні з Малльоркою, і це було для мене просто манною небесною - я методично, з задоволенням педалила вверх, обходячи тих, хто проходив рукоходи, поки я на них бьорпила.
Всі знають, що в горах погода мінлива. В даному випадку, її мінливість була виражена в різних градаціях кількості зливи з неба - від легкої моросі до "дайте мені ласти або Ноєв ковчег - тут Всесвітня повінь почалась". Як там співають сучасні класики: "просто знищуй, просто пали", так от протягом мого перебування в Пояні здавалось, що це місто просто змиє до біса. Відповідно, було просто купа багнюки, води, вітру і оцього всього трешу. Все було мокре, ковзке, важке та бридке. Хоч і в кайф, так. Спортивний мазохізм та любительський спорт, вони такі. Дощ обважнював мішки з піском та робив багато перешкод важкопрохідними. Але, на відміну від Малльорки, всі бьорпили так, як треба, а не "тик-мик 5 разів - ну я побіг далі". Силові перешкоди у вигляді переносів мішків та ще чогось по гіркам теж трохи давали мені фори - у моїх парадно-вихідних рібоків чудове зчеплення на багнюці та мокрій траві. На Бісті якось провалилась у багнюку по коліно - від несподіваності моменту це було дуже смішно, посміялась від душі.
Після десятка перешкод в районі старту на всіх дистанціях був затяжний підйом вверх прямо по струмку - вузька стежка по камінню, навколо хащі, час від часу треба пригинатись від гілок, перелазити повалені брівна, викарабкуватись на каменюки, а ноги провалюються аж литками у воду - сповна відчуваєш себе Бер Гріллзом. На Супері та Біст був після цього дуже мальовничий підйом на ноу-нейм верхівку. Шлях був завширшки рівно для однієї людини, зі шматком віа феррати та місцями, де ти бачиш маркування, але стоїш та думаєш: "як мені, курво, туди вилізти?!". На деякі дуже круті частини схилів доводилось дертися у кращих традиціях фільмів жахів - чіпляючись руками за траву та землю. Не те, щоб це було часто, але атмосфери додавало. Ах так! Ведмедів я так і не зустріла. Хоча мій настрій на дистанції в лісі (яка була всередині або наприкінці траси) коливався від зовсім байдужого, коли я б дала бурому пятюню і побігла б далі, аж до злого, коли я б його закидала шишками аж до легких травм.
Під час другої дистанції в суботу почалась особливо сильна злива. І от капость - я якраз залишила в готелі накладки на руки - без них не змогла навіть пролізти канат, по якому просто стікала вода (в Словаччині з таким же в накладках все вийшло), не вистачило концентрації на рівновазі, зривалась зі стінки-горки із зачіпками (її я пройшла на Бісті, коли вже набридло бьорпити). [Накладки на руки - це взагалі must have, як маленьке чорне платтячко. Звичайно, можна і без них, можна мотати фаланги пальців пластирем чи ізолентою, але всі ці варіанти значно муторніші та більш незручні]. Коротше, Спрінт виявився одночасно найлегшою та найважчою дистанцією. З одного боку - після Супера він тільки почався, як вже завершився, з іншого - я добігала його з думкою "коли це вже закінчиться".
Між дистанціями вийшло півтори години на відновлення та приведення себе до ладу, і було дуже важко випхати себе на другу. Лежиш на ліжку, на м'якій подушці, під ковдрою, вже відмита, чиста, а на вулиці - дощ, вітер та місиво-болото. Особливість "пакета" Трифектної реєстрації в тому, що якщо ти не встигаєш на свій час другої за день дистанції, то можеш стартувати з будь-якою іншою хвилею Опена пізніше (звичайно, тільки на цей кілометраж). Деколи їх буває небагато, але вони є. В моєму випадку це було би ще півгодини-година на полежати, і це була дуже велика спокуса затриматись ще хоча б на п'ять хвилин - "мені на другу". Але особисто зі мною в таких випадках дуже добре працює мотивація "раніше почнеш - раніше повернешся під ковдрочку".
Весь вечір після фінішу другої дистанції насипала злива. "Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла ненавидимый прокуратором город". В моєму номері був маленький балкон, і коли я заселилась, то вже уявляла, як буду там відпочивати з філіжанкою кави, закинувши ноги на маленький стіл. Але раптово ввечері налетів такий собачий холод та дрижаки після 5 годин під дощем, що на той столик я дивилась з-під ковдри через скляні двері, як останній бастіон між завтрашньою багнюкою та затишною постіллю. Якісь фінішери на сусідній вуличці кричали "Arooo" та горланили пісні під вінішко, а я пару разів оновлювала прогноз та засинала з думкою: "ну камон, може хоч трохи сонечка?". Зрештою, наступного дня мої прохання були частково почуті - сонечка не було, але і з неба вже не лило стіною.
Всі знають, що в горах погода мінлива. В даному випадку, її мінливість була виражена в різних градаціях кількості зливи з неба - від легкої моросі до "дайте мені ласти або Ноєв ковчег - тут Всесвітня повінь почалась". Як там співають сучасні класики: "просто знищуй, просто пали", так от протягом мого перебування в Пояні здавалось, що це місто просто змиє до біса. Відповідно, було просто купа багнюки, води, вітру і оцього всього трешу. Все було мокре, ковзке, важке та бридке. Хоч і в кайф, так. Спортивний мазохізм та любительський спорт, вони такі. Дощ обважнював мішки з піском та робив багато перешкод важкопрохідними. Але, на відміну від Малльорки, всі бьорпили так, як треба, а не "тик-мик 5 разів - ну я побіг далі". Силові перешкоди у вигляді переносів мішків та ще чогось по гіркам теж трохи давали мені фори - у моїх парадно-вихідних рібоків чудове зчеплення на багнюці та мокрій траві. На Бісті якось провалилась у багнюку по коліно - від несподіваності моменту це було дуже смішно, посміялась від душі.
Після десятка перешкод в районі старту на всіх дистанціях був затяжний підйом вверх прямо по струмку - вузька стежка по камінню, навколо хащі, час від часу треба пригинатись від гілок, перелазити повалені брівна, викарабкуватись на каменюки, а ноги провалюються аж литками у воду - сповна відчуваєш себе Бер Гріллзом. На Супері та Біст був після цього дуже мальовничий підйом на ноу-нейм верхівку. Шлях був завширшки рівно для однієї людини, зі шматком віа феррати та місцями, де ти бачиш маркування, але стоїш та думаєш: "як мені, курво, туди вилізти?!". На деякі дуже круті частини схилів доводилось дертися у кращих традиціях фільмів жахів - чіпляючись руками за траву та землю. Не те, щоб це було часто, але атмосфери додавало. Ах так! Ведмедів я так і не зустріла. Хоча мій настрій на дистанції в лісі (яка була всередині або наприкінці траси) коливався від зовсім байдужого, коли я б дала бурому пятюню і побігла б далі, аж до злого, коли я б його закидала шишками аж до легких травм.
Під час другої дистанції в суботу почалась особливо сильна злива. І от капость - я якраз залишила в готелі накладки на руки - без них не змогла навіть пролізти канат, по якому просто стікала вода (в Словаччині з таким же в накладках все вийшло), не вистачило концентрації на рівновазі, зривалась зі стінки-горки із зачіпками (її я пройшла на Бісті, коли вже набридло бьорпити). [Накладки на руки - це взагалі must have, як маленьке чорне платтячко. Звичайно, можна і без них, можна мотати фаланги пальців пластирем чи ізолентою, але всі ці варіанти значно муторніші та більш незручні]. Коротше, Спрінт виявився одночасно найлегшою та найважчою дистанцією. З одного боку - після Супера він тільки почався, як вже завершився, з іншого - я добігала його з думкою "коли це вже закінчиться".
Між дистанціями вийшло півтори години на відновлення та приведення себе до ладу, і було дуже важко випхати себе на другу. Лежиш на ліжку, на м'якій подушці, під ковдрою, вже відмита, чиста, а на вулиці - дощ, вітер та місиво-болото. Особливість "пакета" Трифектної реєстрації в тому, що якщо ти не встигаєш на свій час другої за день дистанції, то можеш стартувати з будь-якою іншою хвилею Опена пізніше (звичайно, тільки на цей кілометраж). Деколи їх буває небагато, але вони є. В моєму випадку це було би ще півгодини-година на полежати, і це була дуже велика спокуса затриматись ще хоча б на п'ять хвилин - "мені на другу". Але особисто зі мною в таких випадках дуже добре працює мотивація "раніше почнеш - раніше повернешся під ковдрочку".
Весь вечір після фінішу другої дистанції насипала злива. "Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла ненавидимый прокуратором город". В моєму номері був маленький балкон, і коли я заселилась, то вже уявляла, як буду там відпочивати з філіжанкою кави, закинувши ноги на маленький стіл. Але раптово ввечері налетів такий собачий холод та дрижаки після 5 годин під дощем, що на той столик я дивилась з-під ковдри через скляні двері, як останній бастіон між завтрашньою багнюкою та затишною постіллю. Якісь фінішери на сусідній вуличці кричали "Arooo" та горланили пісні під вінішко, а я пару разів оновлювала прогноз та засинала з думкою: "ну камон, може хоч трохи сонечка?". Зрештою, наступного дня мої прохання були частково почуті - сонечка не було, але і з неба вже не лило стіною.
В неділю перед Бістом відчувалась суботня втома, але, як не дивно, вбитості не було. На старті, перед камерами та через кольорові дими, всі газують, як шерстяні волчари, але за півсотні метрів попізже, на початку першої ж гірочки вже починають йти пішки. Тут вже аж добре помітно зайобаність життям тих, хто долає забіг з жовтими браслетами другий день. Що цікаво, було з десяток людей, з якими ми бігли більш-менш в однаковому темпі та доволі часто перетинались на трасі - на третій дистанції вже впізнавали одне одного та навіть з парою фінішерів привітались "з медалькою" в кінці дня.
Мені було дуже цікаво, що ж додаватиметься до перешкод на найдовшій дистанції. В принципі, ніяких несподіванок - більше стінок, переносів каменюк, ще по одному дроту та рукоходу. До речі, трапилась доволі історична подія, коли запам'ятовувала меморі. Для тих, хто не в курсі, меморі - одна з перешкод. Зазвичай, протягом першої половини дистанції (в Словаччині це взагалі було десь зовсім на початку), ти зустрічаєш волонтерів з великим ватманом, на якому відповідно до цифр (останні з твого номеру) написана комбінація з 6-8 літер та цифр. Десь наприкінці дистанції, після 3-7 годин бігу по горах, всіх стінок, річок та багнюки, тобі треба пригадати цю послідовність та сказати іншому волонтеру. Ні - 30 бьорпі. Мабуть, це найприкріші бьорпі, але я бачила людей, які їх робили. Так от, тримати в голові такі штуки найлегше асоціаціями - перші літери імен/прізвищ якихось знайомих людей, слова чи ще щось, що постійно крутиться на язиці. І якщо час від часу це про себе бурмотіти, то врешті решт, воно хоч трохи та закарбується в пам'яті. Що смішно, на автоматі продовжуєш повторювати, навіть коли вже скажеш відповідь волонтерам. Отже, в мою строку входила комбінація "ZEB". Власне, історичність моменту полягала в тому, що я її асоціювала зі словом "зебіл", і це була друга корисна річ діючої влади після відміни шкільної форми.
Одним не дуже приємним сюрпризом виявилась стіна заввишки в +- 2,5 метри. Загалом, мені не так легко даються перешкоди, так чи інакше пов'язані зі зростом. З одного боку, є і переваги - ще жодного разу ніхто не запідозрив перевіс на 3-4 кіло в рюкзаку у дівчини в півтора метри зростом на посадці в літак, з іншого боку, от з такими стінками - журбинка. Як здебільшого буває, з короткими ногами важко щось перелазити, але цього забігу я доволі непогано виходила на руки, і моїм окремим предметом гордості було те, що я сама поралась з такими бар'єрами та колодами. Штош, окрім цієї.
На цю довгу дистанцію я брала з десяток фініків та енергетичний порошок з вуглеводами, який потрібно було розвести з водою. Перші я швидко сточила ще за хвилин 40 від початку, а останній - все відкладала забодяжити. Як це завжди буває: "та поки норм; ладно, потім; не хочеться їсти; після цієї гірочки; ну ще пару км". І от десь після 17-18 км мені прийшло лихоліття. Просто дико накрило якимось знесиленням, зі слабкістю в ногах та усюди, коли взагалі весь світ не милий. І казали ж мені про їжу, але, мабуть, поки по цим глаблям самостійно не протанцюєш ламбаду, то на всі поради про гелі та харчування будеш казати: "ага-ага, та мені і так норм". Спойлер: тепер я так вже не кажу. На другому Бісті в Словаччині, складнішому та з більшим набором, я топтала гелі кожні 40-50 хвилин, та зняла 40 хвилин від румунського результату.
Останні кілометрів 6 дались доволі тяжко. Був черговий крутий підйом, який починався з гірської річки. Ця частина була метрів на 700-900, хоча за враженнями і всі 100500. Перші хвилин п'ять це було навіть круто - бадьорить, освіжає ноги, знімає втому з литок, надає легкості, і оце от все. Але десь після 10 хвилин ноги почали дубіти, і це було трохи сумно. Коли вже нарешті цей крижаний струмок закінчується, і уявляєш вже фінальні бьорпі на рукоході, то "ооот халепа!" - з'являється ще одна крута гірка, на якій різнокольоровим конфеті синтетичних футболок та вітровок розкидані такі ж самі зайобані бескидами бійці. А до верху - як від землі до неба. І от повзеш так шпарко наверх, як горна коза (закреслено) полудохлий шерстяной волчара, і тут такий годинник: "пік-пік, 1 км, 30 хвилин". В смиииислі? Який 1 км? Я ж тут вже з десяток наповзла по цьому кучугуру! Коротше, якщо б міри відстані та часу були штукою суб'єктивною, то це були би мої найдовші кілометри та хвилини.
Фінішні емоції накрили не на фініші, а десь перед ним. Коли пролізла канат, і вже бьорпила десь перед фінальним багаттям. В перший день на фінішному рукоході були тільки кільця, але вони були слизькими від дощу. На другий день було більш-менш сухо, і от, добігаючи до фінішу, я думала, що без дощу я, в принципі, і пройду їх, але ці негідники туди довішали мотузки - і я бьорпила. І от ця триколірна медалька, і перші думки: "і шо, це все?". Ну так, трохи підздохла, але виявляється, що ні душу дияволу продавати не треба, ні бути роботом, і Тріфекта - це не така страшна штука, як про неї пишуть. Задоволена собою аж до неба, я пішла шукати околицями стартового містечка хотдоги, смажену картошечку та все інше шкідливе гівно, яке збиралась зжерти з чистим сумлінням.
Виявилось, що навіть сумарний результат по Трифекті та окремо по дистанціям виявився доволі непоганим для мене. Загалом, цього року до таких штук я стала відноситись спокійніше. Оцей от дзен, що треба порівнювати себе з собою та робити все з задоволенням до мене якось прийшов з річною затримкою від початку захоплення бігом. Якщо не входиш до топчик світової еліти-професіоналів з OCR (та і загалом, бігу) - то навіщо вбиватись до усрачки за зайві -5 хвилин чи -10 позицій? Тааак, 50й, а не 60й - це дууууже важливо (*сарказм). Це швидше про те, щоб змогти щось зробити краще та кайфонути: від забігу, від дистанції, від краєвидів навколо, від загальної приємної втоми після. Власне, саме цим мені і подобається Спартан, що це - по зубам будь-кому, хто має хоч трохи віри в себе та сили волі. Десь на середині дистанції або трохи раніше обійшла хлопчину на костилях. Як потім почитала - це був його не перший забіг, і навіть не перша Тріфекта. Так, йому потрібен був напарник, та він подолав Біст за 10-11 годин, а не 3-5. Але якщо хлопець без ноги на костилях це зміг зробити, то що заважає будь-якій іншій фізично здоровій людині?
Насправді, мені вже пару разів казали, що я не вмію оці всі пригоди описувати з такою драмою, наче зі сторінок англосаксонських поем про Беовульфа, за якими це було би 100500 км вверх та 200300 вздовж. Але що поробиш, математика - безсердечна стерво, і сума 6+12+23 не стане 80 чи 100 (в цьому Всесвіті). Тому я, власне, досі залишаюсь при думці, що на такі забіги при певній впертості та роботі над собою здатен кожен. Тому якщо хтось чекав у моря погоди, щоб спробувати свої сили в чомусь на вигляд складному - то от він, знак понад та слушна година. Коли, якщо не зараз?
На цьому моя подорож повинна була би завершитись перельотом Варшава-Київ. Але ніт. За деякий час до дня Х виявилось, що долею випадку та жеребкування Динамо котилося у Бельгію на виїзний матч. Алгоритми фейсбучку так і підсували пости, що казали: "камон, треба їхати". Ну і поки я прораховувала далекосяжні плани на євровиїзний тиждень, руки притьмом купили квитки в Брюгге.
Маршрут був доволі поквапним та незвичним - за виключенням замків, за всю відпустку у мене виходив тільки один день на погуляти. Через пересадку у Варшаві, я потрапляла до Брюгге у день гри, де мені треба було кабанчиком прибігти заселитись до хостелу, та знайти друзів, у яких був мій квиток. Трохи полегшало життя те, що у нас була ночівля в одному місці, тому навіть вистачало часу на прогулянку старим містом. Я й досі знаходилась під ендорфінами та фінішною ейфорією від задоволення проробленою працею, тому мій гастрономічний бенкет продовжувався і у Фландрії - у вигляді бельгійських вафель, пива, сиру та морепродуктів (в довільному порядку, чергуючи).
Шлях на стадіо займав майже годину пішки, навпростець спальним районом, повз охайні дво-триповерхові дуплекси та приватні садиби з тином із кущів. На підході до арени перед нами постали дві важливі задачі: знайти кущі, щоб заховати пакет з цінним скарбом (хай залишиться інтрига, що це було) та тимчасовий притулок для десятка знедолених устриць в кишені однієї дівчини, що днем напередодні були евакуйовані з Оостенде. Не те, щоб їм там не подобалось, але вони особливо і не відмовлялись пробити виїзд у Брюгге. Що з одним, що з іншим на гру, цілком імовірно, що не пустили би. Ситуація трохи ускладнювалась поганим орієнтуванням на місцевості та необхідністю забрати обидва артефакти після гри. Штош, пакунок був захований біля невеличкої площі в кущах під підозріло-пильні погляди місцевих аборигенів, які йшли на гру. Як це не дивно, в нашу відсутність ніхто його не підрізав та в поліцію не доповів. Устриці ж були замасковані під місцеву фауну в корінні паркану одного з довколишніх будинків. Деякі з них, судячи за запахом, вже посмертно.
Все було б нічого, але після гри нас до новонабутих домашніх тваринок не пускали. Справа була не у власнику кущів, який би міг раптово знайти порцію білка на вечерю, а в місцевій поліції, яка за невідомими нам роздумами вирішила перекрити цей квартал. Це, звичайно, добре, що пожитки з Оостенде були під охороною, але ми все ж таки хотіли їх забрати. Демократичні перемовини з одним із копів не дали результату. Наскільки, звичайно, можна назвати перемовинами діалог: "У нас там пакет в кущах, дайте забрати, а?" - "Добре, я розумію, але валіть на сусідню вулицю". І так разів 5. Коли ми вже махнули рукою, пішли до іншої закладки та сміялись над раптовим сюрпризом для власника території у вигляді тухлих завонялих морепродуктів у паркані, двом з нас все ж таки вдалося обійти локацію Х з іншої сторони та провернути карколомно сміливу операцію порятунку молюсків. Наступного дня тих з них, хто вижив, замість тарілки повернули назад додому.
На другий день у Бельгії у мене були за планом Оостенде та Намур.
Перше - невеличке фландрійське містечко на березі Північного моря. Власне, через те я туди і їхала. Як у людини, що виросла неподалік від моря, та була там кожного літа, у мене немає від нього щенячого захоплення, але подобається якийсь невловимий шарм приморських містечок північної та західної Європи. Там немає дикої спеки, натовпів людей, все меланхолійне, але не загальмоване, а просто спокійне та впевнене. Вітер холодний, але якщо загорнутись в пальто щільніше, то відразу стає затишно. В таких місцях внутрішньої рівноваги просто подобається сидіти на піску біля хвиль, час від часу чіпляючи кросівками солону воду та лякаючи чайок. Ще в Оостенде на розкладках біля вокзалу за 5-8 євро можна купити тарілку смачнющих морепродуктів. Тільки треба дивитись увсебіч, щоб не бути пограбованим крилатими розкрадачами їжі.
Мені було дуже цікаво, що ж додаватиметься до перешкод на найдовшій дистанції. В принципі, ніяких несподіванок - більше стінок, переносів каменюк, ще по одному дроту та рукоходу. До речі, трапилась доволі історична подія, коли запам'ятовувала меморі. Для тих, хто не в курсі, меморі - одна з перешкод. Зазвичай, протягом першої половини дистанції (в Словаччині це взагалі було десь зовсім на початку), ти зустрічаєш волонтерів з великим ватманом, на якому відповідно до цифр (останні з твого номеру) написана комбінація з 6-8 літер та цифр. Десь наприкінці дистанції, після 3-7 годин бігу по горах, всіх стінок, річок та багнюки, тобі треба пригадати цю послідовність та сказати іншому волонтеру. Ні - 30 бьорпі. Мабуть, це найприкріші бьорпі, але я бачила людей, які їх робили. Так от, тримати в голові такі штуки найлегше асоціаціями - перші літери імен/прізвищ якихось знайомих людей, слова чи ще щось, що постійно крутиться на язиці. І якщо час від часу це про себе бурмотіти, то врешті решт, воно хоч трохи та закарбується в пам'яті. Що смішно, на автоматі продовжуєш повторювати, навіть коли вже скажеш відповідь волонтерам. Отже, в мою строку входила комбінація "ZEB". Власне, історичність моменту полягала в тому, що я її асоціювала зі словом "зебіл", і це була друга корисна річ діючої влади після відміни шкільної форми.
Одним не дуже приємним сюрпризом виявилась стіна заввишки в +- 2,5 метри. Загалом, мені не так легко даються перешкоди, так чи інакше пов'язані зі зростом. З одного боку, є і переваги - ще жодного разу ніхто не запідозрив перевіс на 3-4 кіло в рюкзаку у дівчини в півтора метри зростом на посадці в літак, з іншого боку, от з такими стінками - журбинка. Як здебільшого буває, з короткими ногами важко щось перелазити, але цього забігу я доволі непогано виходила на руки, і моїм окремим предметом гордості було те, що я сама поралась з такими бар'єрами та колодами. Штош, окрім цієї.
На цю довгу дистанцію я брала з десяток фініків та енергетичний порошок з вуглеводами, який потрібно було розвести з водою. Перші я швидко сточила ще за хвилин 40 від початку, а останній - все відкладала забодяжити. Як це завжди буває: "та поки норм; ладно, потім; не хочеться їсти; після цієї гірочки; ну ще пару км". І от десь після 17-18 км мені прийшло лихоліття. Просто дико накрило якимось знесиленням, зі слабкістю в ногах та усюди, коли взагалі весь світ не милий. І казали ж мені про їжу, але, мабуть, поки по цим глаблям самостійно не протанцюєш ламбаду, то на всі поради про гелі та харчування будеш казати: "ага-ага, та мені і так норм". Спойлер: тепер я так вже не кажу. На другому Бісті в Словаччині, складнішому та з більшим набором, я топтала гелі кожні 40-50 хвилин, та зняла 40 хвилин від румунського результату.
Останні кілометрів 6 дались доволі тяжко. Був черговий крутий підйом, який починався з гірської річки. Ця частина була метрів на 700-900, хоча за враженнями і всі 100500. Перші хвилин п'ять це було навіть круто - бадьорить, освіжає ноги, знімає втому з литок, надає легкості, і оце от все. Але десь після 10 хвилин ноги почали дубіти, і це було трохи сумно. Коли вже нарешті цей крижаний струмок закінчується, і уявляєш вже фінальні бьорпі на рукоході, то "ооот халепа!" - з'являється ще одна крута гірка, на якій різнокольоровим конфеті синтетичних футболок та вітровок розкидані такі ж самі зайобані бескидами бійці. А до верху - як від землі до неба. І от повзеш так шпарко наверх, як горна коза (закреслено) полудохлий шерстяной волчара, і тут такий годинник: "пік-пік, 1 км, 30 хвилин". В смиииислі? Який 1 км? Я ж тут вже з десяток наповзла по цьому кучугуру! Коротше, якщо б міри відстані та часу були штукою суб'єктивною, то це були би мої найдовші кілометри та хвилини.
Фінішні емоції накрили не на фініші, а десь перед ним. Коли пролізла канат, і вже бьорпила десь перед фінальним багаттям. В перший день на фінішному рукоході були тільки кільця, але вони були слизькими від дощу. На другий день було більш-менш сухо, і от, добігаючи до фінішу, я думала, що без дощу я, в принципі, і пройду їх, але ці негідники туди довішали мотузки - і я бьорпила. І от ця триколірна медалька, і перші думки: "і шо, це все?". Ну так, трохи підздохла, але виявляється, що ні душу дияволу продавати не треба, ні бути роботом, і Тріфекта - це не така страшна штука, як про неї пишуть. Задоволена собою аж до неба, я пішла шукати околицями стартового містечка хотдоги, смажену картошечку та все інше шкідливе гівно, яке збиралась зжерти з чистим сумлінням.
Виявилось, що навіть сумарний результат по Трифекті та окремо по дистанціям виявився доволі непоганим для мене. Загалом, цього року до таких штук я стала відноситись спокійніше. Оцей от дзен, що треба порівнювати себе з собою та робити все з задоволенням до мене якось прийшов з річною затримкою від початку захоплення бігом. Якщо не входиш до топчик світової еліти-професіоналів з OCR (та і загалом, бігу) - то навіщо вбиватись до усрачки за зайві -5 хвилин чи -10 позицій? Тааак, 50й, а не 60й - це дууууже важливо (*сарказм). Це швидше про те, щоб змогти щось зробити краще та кайфонути: від забігу, від дистанції, від краєвидів навколо, від загальної приємної втоми після. Власне, саме цим мені і подобається Спартан, що це - по зубам будь-кому, хто має хоч трохи віри в себе та сили волі. Десь на середині дистанції або трохи раніше обійшла хлопчину на костилях. Як потім почитала - це був його не перший забіг, і навіть не перша Тріфекта. Так, йому потрібен був напарник, та він подолав Біст за 10-11 годин, а не 3-5. Але якщо хлопець без ноги на костилях це зміг зробити, то що заважає будь-якій іншій фізично здоровій людині?
Насправді, мені вже пару разів казали, що я не вмію оці всі пригоди описувати з такою драмою, наче зі сторінок англосаксонських поем про Беовульфа, за якими це було би 100500 км вверх та 200300 вздовж. Але що поробиш, математика - безсердечна стерво, і сума 6+12+23 не стане 80 чи 100 (в цьому Всесвіті). Тому я, власне, досі залишаюсь при думці, що на такі забіги при певній впертості та роботі над собою здатен кожен. Тому якщо хтось чекав у моря погоди, щоб спробувати свої сили в чомусь на вигляд складному - то от він, знак понад та слушна година. Коли, якщо не зараз?
На цьому моя подорож повинна була би завершитись перельотом Варшава-Київ. Але ніт. За деякий час до дня Х виявилось, що долею випадку та жеребкування Динамо котилося у Бельгію на виїзний матч. Алгоритми фейсбучку так і підсували пости, що казали: "камон, треба їхати". Ну і поки я прораховувала далекосяжні плани на євровиїзний тиждень, руки притьмом купили квитки в Брюгге.
Маршрут був доволі поквапним та незвичним - за виключенням замків, за всю відпустку у мене виходив тільки один день на погуляти. Через пересадку у Варшаві, я потрапляла до Брюгге у день гри, де мені треба було кабанчиком прибігти заселитись до хостелу, та знайти друзів, у яких був мій квиток. Трохи полегшало життя те, що у нас була ночівля в одному місці, тому навіть вистачало часу на прогулянку старим містом. Я й досі знаходилась під ендорфінами та фінішною ейфорією від задоволення проробленою працею, тому мій гастрономічний бенкет продовжувався і у Фландрії - у вигляді бельгійських вафель, пива, сиру та морепродуктів (в довільному порядку, чергуючи).
Шлях на стадіо займав майже годину пішки, навпростець спальним районом, повз охайні дво-триповерхові дуплекси та приватні садиби з тином із кущів. На підході до арени перед нами постали дві важливі задачі: знайти кущі, щоб заховати пакет з цінним скарбом (хай залишиться інтрига, що це було) та тимчасовий притулок для десятка знедолених устриць в кишені однієї дівчини, що днем напередодні були евакуйовані з Оостенде. Не те, щоб їм там не подобалось, але вони особливо і не відмовлялись пробити виїзд у Брюгге. Що з одним, що з іншим на гру, цілком імовірно, що не пустили би. Ситуація трохи ускладнювалась поганим орієнтуванням на місцевості та необхідністю забрати обидва артефакти після гри. Штош, пакунок був захований біля невеличкої площі в кущах під підозріло-пильні погляди місцевих аборигенів, які йшли на гру. Як це не дивно, в нашу відсутність ніхто його не підрізав та в поліцію не доповів. Устриці ж були замасковані під місцеву фауну в корінні паркану одного з довколишніх будинків. Деякі з них, судячи за запахом, вже посмертно.
Все було б нічого, але після гри нас до новонабутих домашніх тваринок не пускали. Справа була не у власнику кущів, який би міг раптово знайти порцію білка на вечерю, а в місцевій поліції, яка за невідомими нам роздумами вирішила перекрити цей квартал. Це, звичайно, добре, що пожитки з Оостенде були під охороною, але ми все ж таки хотіли їх забрати. Демократичні перемовини з одним із копів не дали результату. Наскільки, звичайно, можна назвати перемовинами діалог: "У нас там пакет в кущах, дайте забрати, а?" - "Добре, я розумію, але валіть на сусідню вулицю". І так разів 5. Коли ми вже махнули рукою, пішли до іншої закладки та сміялись над раптовим сюрпризом для власника території у вигляді тухлих завонялих морепродуктів у паркані, двом з нас все ж таки вдалося обійти локацію Х з іншої сторони та провернути карколомно сміливу операцію порятунку молюсків. Наступного дня тих з них, хто вижив, замість тарілки повернули назад додому.
На другий день у Бельгії у мене були за планом Оостенде та Намур.
Перше - невеличке фландрійське містечко на березі Північного моря. Власне, через те я туди і їхала. Як у людини, що виросла неподалік від моря, та була там кожного літа, у мене немає від нього щенячого захоплення, але подобається якийсь невловимий шарм приморських містечок північної та західної Європи. Там немає дикої спеки, натовпів людей, все меланхолійне, але не загальмоване, а просто спокійне та впевнене. Вітер холодний, але якщо загорнутись в пальто щільніше, то відразу стає затишно. В таких місцях внутрішньої рівноваги просто подобається сидіти на піску біля хвиль, час від часу чіпляючи кросівками солону воду та лякаючи чайок. Ще в Оостенде на розкладках біля вокзалу за 5-8 євро можна купити тарілку смачнющих морепродуктів. Тільки треба дивитись увсебіч, щоб не бути пограбованим крилатими розкрадачами їжі.
Намур, як друге місто для відвідування в той день, був обраний через велику фортецю, зручну логістику до аеропорту та старе місто. Відверто кажучи, зовсім не вразило. За місяць після поїздки, допоки я не відкрила теку із світлинами, насилу пригадала, де саме була після Оостенде. Хоч з фортифікаційних стін і відкриваються круті краєвиди, але старе місто - в кращих традиціях типової Бельгії та Західної Європи. Тому-таки, хто об'їздив її значну частину, нічого надто вражаючого для себе там не знайде. Зайшовши шляхом в один магазин, я трохи дала волю своїй бабській альтер-его, набравши та намірявшись різного спорт-екіпу. Виліт назад у Варшаву був цього ж вечора, і на мене чекав челлендж "як запхнути в повністю забитий рюкзак нові лосини".
Власне, на цьому цей шалений виїзд і закінчився. Тобто, була ще нічна пересадка у Варшаві, але це вже не так смішно та цікаво.
Ну і більше фоточок (тут лише декілька):
No comments:
Post a Comment