Після жеребкування, мабуть, всі зітхнули з полегшенням, що не потрапилась знову якась ж-а, на кшталт Казахстану, а всі три країни були з Шенгену.
Так як, окрім казахських та російських штампів, закордонка була пустою, то обиралось посольство, в якому відкрити візу було найпростіше. Серед Угорщини, Польщі та Словаччини вибір впав на мадярське представництво.
Ми перший раз подавались на візу самостійно, тому хвилювань вистачало. Але вже за тиждень після процесу аплікації закордонка з такою бажаною шенгенською наліпкою була у нас на руках.
День 1. Будапешт.
Оскільки добиралися ми тягами, то першим невеличким пунктом призначення-пересадки був Чоп. Ужгородський потяг прибув туди о 6й ранку, ми відразу придбали квитки на собаку до угорського прикордонного містечка Захонь (чи Загонь) та попрямували подивитись прилеглі до вокзалу вулички міста. Населення там і так небагато, а о 6-7 ранку майже нікого не було тим паче. Смітники, калюжі та ями на дорогах - ранкова виїздна романтика.
Ще під час оформлення документів в посольство, мені порадили, що буде корисним зробити міжнародний студак isic. І справді - на квитки було -50%, як і по рідному студаку в Україні (замість +- 5 штук форінтів - 2,5). З горем навпіл жестами змогли пояснити касиру, що нам потрібні квитки до Будапешта з учнівською знижкою (української / російської / англійської вона не розуміла, звичано же). В купешці угорської собаки 6 м'яких сидячих місць - якщо всі вони зайняті, то доволі тісне відчуття, але якщо ні - то можна цілком нормально лягти і поспати. Справедливості заради, багато вагонів ззовні ну дуже обмальовані, при чому авторство явно ближче до курячих лап, аніж до Бенксі, але, тим не менш, такими собаками, як в Угорщині, можна хоч весь футбольний сезон пробити. Звичайно, що, як дикі люди, що потрапили в Европу, ми їх фотографували та обліплювали стікерами. Угорські пересадки доволі швидки - 5 хвилин, щоб знайти потрібну колію та потяг. Навіть не знаю, чи чекають ці потяги пасажирів у випадках затримки - нам пощастило.
Вже в обід ми були в Будапешті. Невеличка ремарка - Україна має спільний кордон з Угорщиною, а тому в пакеті документів на візу потрібно надати не бронь, а 100-відсоткову сплату ночівлі, ще і з листом-підтвердженням. Отель, який мав прийнятну ціну та міг нам надіслати лист, був знайдений тільки у спальному районі. В принципі, цей район був доволі приємним, явно не місцевою Троєщиною, ну і на тому добре. Приватний сектор виглядав типовими кварталами з якогось американського фільма, в якому всі живуть довго-тихо-щасливо: симпатичні будиночки, паркани, обвиті рослинами, майже всюди акуратно стрижений газон, авто середнього класу і т.д. Не вистачало тільки листоноші (але ж і був не ранок) та юрби дітей. Рушили ми туди "угорськими Єлисейськими полями", як називається проспект в різних туристичних джерелах. Але "ну такоє" - поля курця. Такі широкі проспекти з держ установами та музеями є в кожному більш-менш великому місті чи столиці.
Хотіли сходити на місцевий стадіон, на якому грає збірна Угорщини (розташований недалеко від площі Героїв та, відповідно, від центру), але не вистачило часу. Арени ж місцевих клубів знаходились в дупі світу: Ференцвароша - на якійсь будапештській Борщазі, а Уйпешта - в діаметрально протилежному напрямку, не менш віддаленому від центру
Хвилинка непотрібних заніматєльних фактів. В центрі площі Героїв є пам'ятник Тисячоліттю - колона з архангелом Гавриїлом. Навколо півколом знаходиться колонада з різними важливими угорськими історичними особами. Не знаю, чи це правда, але в інеті читала, що у 2001 році Майдан Незалежності хотіли оформити за тим самим принципом, що і площу Героїв, але, зрештою, побудували "Глобус". Можливо, саме тому будапештська колона в центрі так схожа на київську (або навпаки)). Поряд з площею є непоганий міский парк - Варошлігет. З замком, брудними штучними озерами та кАчками.
На вулиці вже стало темно, а ми, купивши їжу, пішли на інший берег - Буди. Це ще одна така собі виїздна романтика (мабуть, моя найулюбленіша) - знайти місце з гарним краєвидом на місто (в данному випадку - на вогні вечірнього), та топтати там місцеві харчі.
День 2. Відень
Вже о 6-7 ранку наш потяг з Будапешта виїхав в столицю класичної музики, Моцарта, вафель та кави. Це був мій перший візит Австрії, і вона виправдала очікування по своїй пафосності. Всі будівлі на центральних вулицях та проспектах настільки химерно прикрашені та якісь величезні, що здається, наче в будь-якій з них Штраус міг писати свої вальси, та по вечорах у великих залах до сих пір гарцюють дами в перуках та кринолінових корсетах.
У Відні є 3 замки. Повз 2 з них ми проходили. Біля одного зустріли цілий натовп китайців, біля іншого - когось з динамівської адміністрації, які нам розповіли, як називається вулиця з готелем, де зупинилась команда. Залишок часу до зустрічі на точці збору ми тинялись центром міста, по дорозі зробивши пару спроб знайти цей готель (які не увінчалися успіхом).
Від точки збору до стадіо був нетривалий марш, а вже під сектором стрибнули віденці. Ну як, стрибнули - кинули у спину пару пляшок та спробували залити газом - шавки є шавки. На секторі у них були ну просто всі кольора веселки, та ще пару до купи. Хоча, слід віддати належне, співали вони доволі зібрано та в унісон. Ну і закінчився день прогулянкою під конвоєм до метро, звідки ми поїхали на нічний бас до Братислави.
День 3. Братислава
В автобусі з Відня до Братислави нас було всього п'ятеро: ми та ще якась жіночка. Обіцяного наліпкою на дверях вай-фая не було (як і розеток), тому весь шлях пройшов у сні. Спершу, коли планували подорож, то думали не зупинятись в хостелі - або посидіти на вокзалі, або погуляти. Але, прибувши серед ночі в місто (десь о 2), були такі замотані, що вирішили його таки знайти. В першому ж готелі (на 4-5 зірок) запитали щодо дислокації більш дешевих варіантів, і як не дивно, нам допомогли: чоловік на ресепшені продзвонив до найближчого хостела, який він знав, поцікавився щодо наявності вільних місць, дав мапу, пояснив шлях та ще і розповів про безкоштовні піші екскурсії, де та що подивитись.
За той час, коли ми гуляли містом зранку, у мене склалась думка про Братиславу, як про місто на кшталт Ужгорода: приємне, тихе, невеличке, цікаво відвідати, але не більше одного (максимум - двох) разів.
Повештавшись трохи центром, ми вирішили подивитись місцевий стадіон. Прикинувши приблизно шлях по мапі, деталі розпитали у перехожих. Неподалік від стадіо була хокейна арена, при чому в той день там була гра - тож, ми не потрапили в середину без квитків.
Ще до приїзду Братислава у мене асоціювалась з таким собі містом-розрухою з циганами-бомжами, баригами, обдертими багатоповерхівками - все як в "Євротурі". Прибувши, я ж побачила зелену та гарну європейську столицю. Можливо, не таку цікаву, як Будапешт, або пафосну, як Відень, але все ж таки - не злидні. А от антураж місцевого стадіону Слована був майже, як з першого стереотипу. Ми туди потрапили якраз по закриттю місцевого блошиного ринку - майже всі вже розійшлись, залишалось лише кілька бариг з якимись значками, деталями та чимось таким. Навколо стадіону була постапокаліптична картина (принаймні, мені вона здалася такою): зовсім не було людей, стояли пусті машини, всюди валялись кульки, пляшки та подібне сміття, десь літали за вітром вирвані сторінки старої книги, катилась голова якогось пошарпаного ляльки-пупса. По фен-шую ще не вистачало перекоти-поле та якоїсь дикої тварини серед дороги - і можна було б знімати кіно про зомбаків.
Сам же стадіон дуже нагадував наш Лобановського - такий же невеличкий, затишний та домашній.
Далі наш маршрут йшов до набережної та центра. В Братиславі дуже приємно прогулятись берегом Дунаю - все зелене, багато дерев, газон, тренажерні площадки під небом, невеличкі кафешки. Історичний центр теж радує своєю затишністю.
Вночі у нас була тяга до невеличкого міста неподалік кордону Словакії та Угорщини.
День 4. Дупа світу
Рано зранку ми прибули в невеличке місто (село?) Чєрна-над-Тісоу (чи якось так). Там ми повинні були пройти через селища Таркани (чи то Великі, чи то Малі, чи то обидва з них), потім ще трохи пройти, переправитись на паромі через річку біля кордону Словакії та Угорщини та вже звідти дістатись до Загоня та перетнути україно-угорський кордон. Такі махінації були через те, що з угорською візою ми вирішили виїхати також через Угорщину.
Ми доволі швидко, десь за півгодини, дійшли до Тарканів, і тут щось пішло не так. Як виявилось, той квадрат мапи, який мені скидали хлопці для друку був не прилеглою до переправи ділянкою, потрібно було знати ще шматок шляху, а GPS в тих місцях чогось працював ну зовсім ніяк. Тож, там, де потрібно було звернути направо, ми, звісно, звернули наліво (чи навпаки). І тут почалось найвеселіше. Мабуть, пару годин ми з доволі великими пакетами всього, що вчора набрали з собою додому (з Европи ж повертаємось), ходили (чи краще сказати - продирались) через перекопані поля кукурудзи, якісь хащі, болота з очеретом і всяке таке інше.
За пару годин ми таки вибрались на якусь грунтову дорогу, а там якось жестами, українською та словацькою порозумілись з місцевими велосипедистами - декілька з них пояснили, куди йти до парома та переправи. Сама переправа виглядала, як пліт Тома Сойера, і було доволі стрьомно, коли разом з нами на ній переправляли авто, але всі доїхали на протилежний берег.
На місці ми вияснили, що найближча собака до Чопа прибуває впритул до тяги, та існує великий шанс не встигнути (а частина з нас пробивали золотнік та наступного дня хотіли встигнути на домашку з МетаДоном). Тому в Чопі ми вилітали з вагона трохи не найпершими, швидко пройшли митницю, добігли до тяги та ще і встигли віддихатись до відправлення.
No comments:
Post a Comment