Коротше, одного разу на одному з виїздів (якщо не помиляюсь, то був МетаДон), ми з Сашком випадково виявили, що обидва хочемо катнути влітку в Європу автостопом. У мене був досвід оформлення візи, у нього - намет, на тому і порішали.
На етапі планування наш маршрут був просто наполеонівським - за три тижні з'їздити до Амстердама і повернутись) До Бенілюкса ми так трохи і не доїхали, а в бік Швейцарії навіть і не повефрнули (це все були гостинність Дениса та зачарований Ганновер, з якого не можна просто так взяти та виїхати) і повернулись трохи раніше, прямо на виїзд в Харків, але про це потім.
Візи пооформлювали через чехів. Встигли, ще поки в них були місця, бо зараз це вже дуууже складно зробити. Навіть вдалось уникнути покупки квитків, вистачило бронювань та складених маршрутів. Що цікаво, навіть після Сашиного "а я не знаю, куди їду, у мене знайома складала маршрут", йому відкрили візу. Посміялись, але відкрили.
У мене це була така собі перша серйозна подорож з великим туристичним рюкзаком (який вже зараз як рідний). Тому я накидувала туди все, що траплялось під око, і не подумала навіть, що кожну зайву футболку чи пєчєньку буду просто кляти. З горем навпіл я все-таки дотягнула цей рюкзак на собі кілометр до метро, але вже на виході в центрі я зрозуміла, що дууже переоцінила міць своєї тендітної спини і організму в цілому. Так ще вийшло, що і я, і Сашко взяли печиво (яке, до речі, доїхало аж до Ганновера). Тому почала терміново шукати, хто б міг забрати зайві речі та ніштяки. Це була середина робочого дня, тому всі були чимось зайняті. Врешті решт, друзі підкинули ідею покласти це в камеру схову на вокзалі, з якої ввечері пакет забрав приятель (шкода ж було викидати).
Тож, вже наступного дня ми були на угорському кордоні.
Спершу, ми планували заїхати в Краків на зворотньому шляху, але, коли прочитали про товарняк Динамо з Гутніком, то зрозуміли, що це просто знак згори. Тому просто змінився напрямок руху за маршрутом, і ми почали з Кракова. Загалом, шлях планувався так: о, це місто наче неподалік (+- 300-400 км), і цікаво було би в ньому побувати - поїдемо туди.
Взагалі-то, простіше було поїхати відразу через Польщу, але я наслухалась від знайомих, які поляки на кордоні прискіпливі до всяких квитків, бронювань готелів і іншого, тому був обраний перевірений шлях через угорців.
За перший день наш маршрут (якщо брати найкрупніші міста) виглядав приблизно таким напрямком: Захонь-Мішкольц-Кошице-якісь польські села. Це був наш перший досвід автостопу - і ми не додумались взяти таблички з написом міста, тому дуже часто нас підкидали буквально на пару десятків км або просто від початку села до виїзду з нього. Здавалось, що за цей день ми змінили 100500 машин, але їх було всього 11:
1) ужгородець, який нас підвіз до найближчого села (якщо не помиляюсь, в 20-30 км).
2) дівчина-фармацевт, яка їхала в Будапешт. Від кордону до Будапешта йде пряма траса. Нам же потрібно було вийти на повороті до Мішкольца. Тоді вона глянула на годинник, сказала, що в неї є зайва година та зробила крюк кілометрів в 30-40 (в одну сторону), щоб висадити нас зручніше. Мабуть, з-за того, що, як сама розповідала, колись також подорожувала стопом).
3) вийшовши там, де нас залишила дівчина, ми почали голосувати знову (вже до Кошице). Тоді загальмував один водій, який не розумів англійської, підібрав нас, розвернувся в діаметрально протилежну сторону від напрямку свого руху, щоб провезти пару кілометрів до розв'язки, з якої було краще дістатись Кошице.
4) біля тієї розв'язки ми чекали доволі довго. Тоді зупинився мікроб з двома чоловіками, які також не розуміли англійської, але тільки схопились за голову, коли ми пояснили їм, який маршрут хочемо подолати автостопом) Знову ж таки, підвезли кілометрів на 40.
5) тільки-но ми вийшли, як загальмував дід, який нас провіз кілометрів 5-10 до повороту на Кошице (він їхав в іншу сторону). Салон виглядав так, наче він з відкритими вікнами проїхався полем.
6) далі був чоловік, який підкинув до початку Кошице (алілуя!). Коли сіли, почав казати про "бензинку". Спершу подумали, що щось каже про гроші на бензин, але, виявилось, він просто хотів висадити на заправці)
7) хлопець, який підвіз до кінця Кошице (їхав додому в це місто, вирішив нас підкинути до виїзду з нього)
8) далі нас підкинули до виїзду з Пресова, міста неподалік від Кошице.
9) словак, який, коли дізнався, що ми з України, то почав казати, що США хоче контролювати весь світ. Але він нам намалював схему із сіл, за якою було краще доїхати до Кракова.
10) далі, біля якогось села, нам зупинилась жіночка років 30, настільки мила та тендітна, що от про неї можна сказати, що какає фіалками. Як виявилось, нам пощастило - вона їхала без чоловіка та двох дітей, тому було місце в машині.
11) і остання машина, щось типу жигуля, якщо не він, в якій були 2 поляка такого собі борщаго-троєщинського вигляду. Коли ми приїхали в те село, було вже біля 11 вечора та зовсім темно. Тому вони з друзями (такими ж чоткими пацанчіками) почали думати, що з нами робити - на кшталт, "не кидати ж їх посеред нічної траси". Англійської ніхто з тих двох не знав, тому один з них після тривалих спроб щось пояснити, почав перекладати в гугл-транслейті на смартфоні. Врешті решт, знайшовся хтось англомовний - ми якось зкомунікували з іншими через нього, та двоє з компанії поїхали з нами на автовокзал - подивитись, чи є автобуси до Кракова. Їх, звісно, вже не було. Вони нас ще повозили містом в пошуках супермаркету, де б купити воду серед ночі, врешті решт, висадили, та ми розпрощались. А фраза одного з них до іншого: "Та курво що ти п'єрдоліш, дибілум, людям" просто зробила вечір, та пригадувалась всю поїздку. Мови різні, але ж скільки спільного.
Загалом, ми планували ввечері бути в Кракові, але зупинились у 60 км від міста десь під мостом в наметі. Що поробиш, життя мінливе)
No comments:
Post a Comment