Дати я обирала зі своїм звичайним розрахунком - захопити офіційний вихідний, щоб брати на 1 день менше у відпустці :-) Безпосередньо треккінг планувався на 26 серпня - 1 вересня. Але, як потім виявилось, на останні дні літа та початок осені стабільно випадає трохи дощу, і мені було б непогано поїхати на тиждень раніше. Але це виявилось 31 числа, коли я віджимала свою вітровку :-)
Як дістатись до початку маршрута (і де взагалі той початок)?
Класичний варіант треку - початок та кінець в Les Houches (Лез-Уш) чи Chamonix (Шамоні). Ці два містечка - з небагатьох, назви яких я знаю, як правильно вимовляються. На більшості інших можна язик зламати, і все одно сказати невірно. Ще класичний варіант шляху проходить проти годинникової стрілки. Але все це, хоч і пишеться в різних описах маршруту, насправді - ез ю віш. Імхо, можна починати з будь-якого міста.
Зручніше за все летіти до Женеви. Звідти ходить прямий автобус до Шамоні, який коштує в районі 5-10 євро (якщо не помиляюсь). Спершу я хотіла брати прямі квитки, але в мене був сумний досвід з відмінами рейсів в МАУ (і повідомленням про це за 1,5 дні до відльоту), та прямі квитки вже коштували більше 300 євро, тому я вирішила зекономити і поїхала з дикими пересадками. Власне, мені подобаються такі маршрути - мимохідь дивишся нові місця, знаходишся у русі, але враховуючи те, що до лоу-костових квитків я брала ще і багаж, а потім пригадала, що мені треба якось діставатись до Шамоні через Швейцарію, то мій маршрут обійшовся мені не набагато дешевше, аніж прямі квитки.
Виглядав він так:
- Київ - Вроцлав віззейр,
- Вроцлав - Берлін польськибус,
- Берлін - Базель ізіджет,
- Базель - Лез-Уш бла-бла-кар,
- Лез-Уш - Базель бла-бла-кар + тяги,
- Базель - Берлін ізіджет,
- Берлін - Познань польськибус,
- Познань - Київ віззейр.
Загалом, це зайняло: добу туди та день назад. Мені це було як звичайний євровиїзд, тільки з 45-литровим рюкзаком, але непідготовленому глядачу я би порадила прямий рейс :-)
Житло на маршруті.
Відразу скажу, що я не прихильник тягати в поході важкий рюкзак, і мені більше подобаються радіалочки з півлітровою пляшкою води, тому якщо намет не несе хтось інший, або він не їде в автівці, та є можливість зупинитись в притулках, то я так і роблю. Про намети не можу нічого сказати - здається, офіційно їх не можна ставити будь-де, тільки у кемпінгах і бла-бла-бла. Щодо "притулків" (там вони називаються Gite, Auberge, Refuge, etc). Якщо вже переводити дослівно - то це щось типу "колиба", але, звісно, вони поряд і не стояли :-) Зазвичай, це житло схоже на хостел з кількістю людей в кімнаті від 4 до 24, наприклад. Розеток, як правило, небагато. Зазвичай, я стараюсь бронювати місця в хостелах в кімнатах не більше, ніж на 6 людей. Тому мене трохи збентежила така кількість. Але на практиці з цим не було проблем. В цих ночівлях зупинялись люди, які так само йшли по маршруту ТМБ або просто ходили по горах. Тому, як правило, десь о 9 вечора вже була тиша, всі спали, а о 6-7 ранку так само прокидались. Всюди потрібно мати спальник, але дають ковдри, тому спальник можна брати найтонший, суто для гігієни, щоб займав найменше місця в рюкзаку. Під час бронювання доступні різні варіанти: просто ночівля, сніданок + ночівля, вечеря + сніданок + ночівля, вечеря + сніданок + ночівля + перекус з собою. При чому, десь у половині моїх ночівель не було опції забукати тільки ніч. Сніданок, як правило, виглядав стандартно: тости, джем, пластівці, молоко і інше. Вечері - це було просто щось. Я пожалкувала, що не замовляла їх по всьому маршруту. Вони не просто коштували своїх грошей, а були божественні. В першому випадку це був суп-пюре, величезне деко з рагу з таким ніжним м"ясом, що воно таяло у роті (деко давали на стіл з 8 людей і воно було таким великим, що всім вистачило на порцію з добавкою), місцевий сир (це я вже не одужала та їла бутери з ним наступного дня) та суфле з джемом. В другому випадку це були: овочевий салат, щось гаряче, величезна тарілка з грінками та беконом, залиті таким собі нормальним шматом розплавленого сиру та фруктовий салат. Коротше кажучи, в нормальному режимі я за день споживаю менше калорій, аніж одна така вечеря. За вартістю одна ніч в середньому обійшлась в 38-40 євро - від 16 до 60.
Де бронювати?
Для планування житла на маршруті є чудовий сайт, на якому агреговано достатньо варіантів. Звісно, в селищах зустрічаються таблички "рент ен апартмент" чи н-зіркові готелі, можна забронювати щось на місці, обирати ночівлю експромтом, але я все букала заздалегідь. Робила я це десь місяці за 2-3 до поїздки. Тоді у мене ще не було точного маршруту, але на сайті, коли передивляєшся інфу по певному притулку, то написано кількість годин пішки від нього до інших, як за годинниковою стрілкою, так і проти. В принципі, ця інформація більше чи менше відповідає дійсності, тому я виходила з того, щоб шлях був в межах 6-10 годин.
На скільки їхати?
Я їхала на 7 днів. Імхо, це є якраз оптимальний варіант. Сам маршрут складає 160-200 км (в залежності від варіацій), але є безліч можливостей його трохи підхачити та скоротити нецікаві ділянки бусом. Тому 7 днів - це ок, як на мене (можливо, навіть 6, але це вже зовсім вжух-вжух).
Мій маршрут, який вийшов на практиці, виглядав так:
- Day 1:
Les Houches - Col de Voza - Lake Pontet:
5,5km & 655m up + 12km & 660m down = 17,5km - Day 2:
Lake Pontet - Col de la Croix du Bonhomme - Auberge Refuge de la Nova:
11,5km & 1300m up + 5,5km & 890m down = 17km - Day 3:
Auberge Refuge de la Nova - Col de la Seigne - Rifugio Monte Bianco:
11,5km & 990m up + 12km & 755m = 23,5km - Day 4:
Rifugio Monte Bianco - Tete de Ferret - Gite Alpage de la Peule:
5,5km & 925m up + 4,5km & 610m down = 10km - Day 5:
Gite Alpage de la Peule - Champex-Lac - Gite Bon Abri:
6,5km & 500m up + 14km & 1040m down = 20,5km - Day 6:
Gite Bon Abri - Col de la Forclaz:
7,5km & 660m up + 4,5km & 550m down = 12km
Ну а тепер розповім детальніше по днях :-)
День 1. Les Houches - Col de Voza - Lake Pontet, 655 м вверх, 660 м вниз, загалом 17,5 км.
Взагалі, я планувала кожного дня вставати о 6 ранку та виходити не пізніше 7-ї. Пару днів це вдавалось, але не в перший. О 7 ранку в хостелі був сніданок з тостами та кавою, тому вийшло вийти тільки о пів на дев"яту. Але вже об 11-й встигла піднятись на Col de Voza. Підйом був доволі рівномірним, частково повз канатки. Шляхом ще зустрічалось пару зачинених кафе та притулків. Так як літній сезон походів ще не закінчився, то як я зрозуміла, вони відкриваються взимку разом із іншими плюшками гірськолижних курортів. Під час підйому виявилось, що стежка на мепс.мі та промаркована трохи відрізняються. Та, яка була прокладена на мапс.мі, була хвилин на 10 коротше, але вона явно не проглядалась, і потім "вливалась" в "головну" із якихось хащів. Тому я би рекомендувала слідувати маркованою. Перевал Воза - за сумісництвом одна із залізничних станцій трамваю "Монблан". Я на ньому не каталась, а гугл ще не закрили, тому не буду вдаватись в деталі. Там же, неподалік від станції, є безкоштовний туалет (мабуть, не гірший, ніж у мене вдома) та кранчик із питною водою. Ще є кафешки з кавою-чаєм-морозивом. Але я подивилась на ціну в 4-5 євро та подумала, що можу поїсти морозива і внизу :-) Спуск частково був через ліс, частково - через села з асфальтованою дорогою. Майже в кожному селі були джерела з водою, тому не носила з собою більше ніж півлітра. Ще засвітла я встигла заселитись в кемпінг (наступними днями у мене завжди виходило, що я приходила до притулку о 5-6 вечора). Хоч це і був кемпінг, в якому було багато людей з наметами та з житлом на колесах, але я зупинялась в будинку в одній з кімнат. На 13 ліжок було тільки 6 розеток. Але пари годин якраз вистачило, щоб підзарядити телефон. Під будинком, поки готувала вечерю на горілці, знайшла котєйку, який ходив від одного стола до іншого (всього їх там було 2) та люб"язно дозволяв себе гладити. З Інжиром вони не закорешувались, та далі стола він зі мною відмовився йти. Вже о 9 вечора всі в кімнаті полягали спати (на хвилинку, вона була повністю забита, але о 9-10 вечора була вже майже мертва тиша).
Більше фото: тут.
День 2. Lake Pontet - Col de la Croix du Bonhomme - Auberge Refuge de la Nova, 1300 м вверх, 890 м вниз, загалом 17 км.
На другий день я майже прийшла до успіху - вихід був о 7:30 ранку. Мабуть, цей день був найскладнішим - не за кілометражем чи маршрутом, а за відчуттям кріпатури. Тижні три перед цим походом я не була в Карпатах, і, не зважаючи на тренування в залі, після першого дня кріпатура була і в ногах, і в спині. Час від часу здавалось, що вчора мене переїхав трактор, і перші кілометри 3-4 я тягнула рюкзак та думала, чого мені не відпочивається, як всім нормальним людям. Але після цього невеличкого підйому відкрився вид на неймовірну долину, якою йшов наступний етап шляху. Стежка настільки мальовничо звивалася поміж гір, що на якусь мить навіть відчуваєш себе героєм Середзем"я, таким собі хоббітом з торбинкою за плечима, який зараз підстрибуючи вирушить до нових пригод. Хоча з 12 кілограмами за спиною підстрибувати важко. Наприкінці відносно рівного шляху через долину, перед початком чергового підйому, раптово виник невеличкий будиночок (!) з туалетом та умивальниками (!). Після Карпат така присутність цивілізації в горах просто шокує. Ти ще не встигаєш звикнути до обладнаних питних джерел, аж тут другий день походу тебе зустрічає фаянсовими раковинами десь на відшибі - зникає будь-яке відчуття Середзем"я. Після цього почався підйом до Col du Bonhomme. На цьому відрізку було багато скелястих голих верхівок, з насипами каміння, тому мені це дуже нагадувало Татри. Підйом був помірним, але останні метрів 100, які йшли з крутістю сходинок, здавались просто пекельними. Нагорі, на превелике розчарування, не було ніяких джерел води, тому я там довго не затримувалась (лише для пари фоток) та пішла до наступного Col de la Croix du Bonhomme. В принципі, він знаходиться відносно неподалік, і на шляху немає крутих схилів. На той час вода в мене вже закінчилась з годину як. Тому я дуже зраділа, побачивши джерельце. Мене зовсім не збентежило, що вода там буквально в прямому сенсі капала по краплях. Вже хвилин за 5 повз йшла якась жіночка, яка мені сказала, що там далі є нормальний струмок, де можна попити (а то я би ще з півгодини просиділа). Зверху, виявилось, є не тільки джерело, а ще й притулок-кафе. Після нього залишався тільки спуск, тому там вже я відпочила нормально. Стежка вниз місцями була доволі крутою, і людей в цьому напрямку йшло досить мало. Шляхом познайомилась з єдиним за весь час походу представником альпійської фауни (якщо не брати до уваги чорних білок). Проходжу і краєм ока помічаю рух збоку. Дивлюсь - якась нора (між мною і нею було метрів 6-8 та невеличкий ярок). Чекаю десь з півхвилини - з неї виглядає байбак! І дивиться ну з такою підозрою, що якби вони могли щулити очі - то він би це обов"язково зробив. Десь пару хвилин ми з ним дивились один на одного, хто кого передивиться, але я подумала, що він нікуди не поспішає, а мені от треба було йти.
Притулок знаходився в такий собі чорній дірі - ніде не ловив ніякий зв"язок. В кімнаті на 10 ліжок було тільки 2 розетки, але я з цим вже змирилась попереднього дня та морально була готова. Це був один з тих двох притулків з шикарною вечерею. Всіх постояльців розсаджували за столи - за нашим була ще одна дівчина (здається, з Німеччини), пара з Англії (чувак був схожий на такого типового бритоголового скіна, але я не стала уточнювати), і 4 пенсіонери віком, мабуть, за 75-80 зі Штатів та Канади. Одна жіночка з цієї компанії, коли дізналась, що я з України, почала тараторити розповідь про те, що у неї теж колись була знайома в Україні. Хоч я і знаю англійську, але вона так швидко розповідала, що я не зрозуміла більшої частини. Суть була в тому, що десь колись якісь дівчата з України їхали в Грецію, як вони думали, танцювати, а насправді, в бордель, а ця її знайома їм якось допомогла знайти нормальну роботу та не потрапити туди. Хоч історія і тягнула на пару сезонів серіалу, але я навіть не зрозуміла, було це на території Греції чи України. Як я зрозуміла, ця бабулька почала ходити в гори вже після того, як вийшла на пенсію, і вона мене дуже розпитувала про Карпати. Щось типу: "а чи правда, що там нічого немає, і ходять ведмеді?" Окремо треба розповісти, як ця компанія проходила "тур навколо Монблану". У них були путівники Лонелі Планет, та вони слідували за маршрутом, описаним там. Виглядало це так, що вони зранку відправляли бусиком свій багаж до наступного місця ночівлі (а це були, якщо не міста-селища, то, як мінімум, місця, куди міг доїхати цей бусик), самі йшли з маленькими рюкзаками кілометрів 5-8, частково теж під"їжджаючи, і ввечері розслаблялись з вінішком. Коротше кажучи, відпочивали як нормальні білі люди, а не оце от все. Як виявилось пізніше, під"їхати автобусом нецікаві частини маршруту - це взагалі крутий хак, який економить багато зусиль та тільки додає вражень (бо можна дивитись по сторонах, а не здихати навіть під кінець дня).
Більше фото: тут.
День 3. Auberge Refuge de la Nova - Col de la Seigne - Rifugio Monte Bianco, 990 м вверх, 755 м вниз, загалом 23,5 км.
Цього дня на мене очікував просто таки наполеонівський план - майже 30-ка кілометрів. З моїм темпом та любов"ю до фотографування кожної гілочки це було - вийти рано зранку та йти-йти-йти до заходу сонця. Але частина шляху на самому початку була заасфальтована, і поряд знаходилась автобусна зупинка, тому я вирішила уточнити - раптом, можна було підхачити частину шляху. Так і виявилось - був автобус, яким можна було під"їхати 4-5 км до селища по маршруту. Розклад автобуса поділявся на дві частини: літню (більше рейсів) та осінню (менше рейсів), якщо їх можна так назвати. За літнім розкладом був зручний мені рейс, який повинен би був відправлятись хвилин за 15, але, звісно, я б цього не розповідала, якби (та-да-да-дам) з цього дня не стартував осінній рух. І ти стоїш така, дивишся на цей папірець з розкладом - і от вона, "абіда". До повної картини не вистачало тільки дощу. Але, стривайте, що це почало капати за пару хвилин? Коротше кажучи, закон Мерфі у дії. Але я вирішила все-таки запитати про автобус у власника притулку - і о, диво, прихильність Всесвіту зійшла до мене. Виявилось, що ця компанія американців, з якими ми сиділи за столом, бронювали собі окремо бусик, щоб він їх підвіз в тому ж напрямку. Їх було четверо, як я писала, і в транспорті залишались ще вільні місця. Тому приблизно за 2-3 євро мені вдалось зекономити собі годину. Стежка доволі мальовнича, але ці самі краєвиди будуть і потім, тому особливих втрат не було (ще і враховуючи мряку).
Підйом до Col de la Seigne зайняв 2,5-3 години. Краєвиди були неймовірно крутими, шлях проходив повз льодовик та отара овець. Тому, навіть, якщо набирати воду на висоті з 2000 метрів, то немає гарантії, що в неї ніхто не наслідив трохи вище за течією. Весь час супроводжувала мряка та хмарність - я боялася, щоб не почалась гроза та злива, але пронесло. Судячи за все, хмарка просто зачепилась за одну з верхівок. На хребті (чи на перевалі, не знаю, як правильно сказати) проходив кордон між Італією та Францією. Був тур (чи тура?) та вказівник з прапором. Мабуть, це був мій найцікавіший перетин кордонів. Дув просто нереальний вітер. Не те, щоб він був дуже сильний, але доволі прохолодний. До речі, цього разу зустріла декількох людей, з ким бачилась попереднього дня на іншому перевалі. Спуск був одним із найбільш мальовничих відрізків шляху. Я не була в походах в Норвегії, але ця частина місцевості мені чимось нагадувала фотографії звідти. Шляхом знайшла трохи чорниці, а за годину до притулку почалась частково асфальтована дорога та зустрілась кафешка, де був величезний латте за 2,5 євро - я просто не змогла пройти мимо.
В притулку, де я зупинялась цієї ночі, як не дивно, було дуже мало людей. У мене був чотиримісний номер, в який більше нікого не підселили. Хоча мені важко уявити, як там могло поміститись четверо людей з рюкзаками - наприклад, двері не відчинялись до кінця, і щоб пройти всередину, треба було знімати рюкзак, та ще і підпихати його (він виявився товстішим за мене). Ззовні біля притулку була просто фантастична тераса. Це був просто естетичний оргазм - сидіти на ній та споглядати на гірський хребет та долину перед нею. Особливо, коли навколо сонце, а за верхівку цього хребта зачепилась хмара. Навколо: тиша, лагідні промені вечірнього сонця та метелики на квітках. Це був один з моментів, через які я взагалі ходжу в походи. Я просиділа там весь вечір, аж до заходу сонця, та напилась чаю, мабуть, на пару днів наперед.
Більше фото: тут.
День 4. Rifugio Monte Bianco - Tete de Ferret - Gite Alpage de la Peule, 925 м вверх, 610 м вниз, загалом 10 км.
В принципі, цей день не обіцяв бути занадто складним, але я вирішила все одно під"їхати трохи автобусом, якщо вже була така можливість. Працівник готелю проконсультував мене, куди і як треба йти на зупинку та їхати - треба було робити пересадку в місті Courmayeur. Вийшло навіть зайти в супермаркет між автобусами. Відстані були різними, але обидва квитки коштували по 2 євро. Вже о 9:30 я була на початку маршруту. В автобусі зі мною ще їхало чоловік 10-15, які йшли в тому ж самому напрямку. На зупинці я відразу не стартувала, а ще деякий час провозилась, щоб частину їжі спакувати, щось заховати, щось викинути, ну і інші люди - так само. Тому потім довелось почекати ще хвилин 10, щоб не йти з ними натовпом. Підіймаючись, я особливо не поспішала, дорогою ще перепочила в притулку, тому шлях наверх в мене зайняв на годину більше, ніж було написано на вказівниках (3,5 замість 2,5). Останні хвилин 20-25 підйому були доволі крутими, і я вже йшла трохи звісивши язика на плечі, аж тут мені назустріч спускалась група велосипедистів з роверами. Повинна сказати, це дуже мотивує - коли ти йдеш і трохи не вмираєш з рюкзаком, а тобі назустріч люди, які туди нагору заперли ще і свій транспорт. Але наверх я піднялась все одно доволі рано - до наступного притулку залишалось йти всього лише годину-півтори. Тому я вирішила зганяти на верхівку, яка була поряд. Це було всього лише 1,5 години туди-назад, та мій новий власний рекорд - 2714. Підйом був не те, щоб дуже крутий, але цього шляху не було в маршруті ТМБ, тому ним йшло не так багато людей, і не було чітких "сходинок" - було трохи стрьомно спускатись, щоб не навернутись на траві, спуск зайняв у мене не набагато менше, ніж підйом. За сумісництвом через цей перевал проходив кордон між Італією та Швейцарією - моя наступна ночівля була вже на швейцарській території. На перетині був тур із купою вказівників. А ще я постійно ходила з прапором прив"язаним до рюкзака і періодично на верхівках та перевалах з ним фоткалась. І цього разу, мене вже за ним впізнали дві жіночки з Канади. Вони просто підійшли: "о, привіт! а ми тебе вчора бачили. а ти сама? а куди ти далі йдеш?". Потім, поки трохи відпочивала, впізнала та розговорились ще з однією парою, яка зупинялась в тому ж самому готелі. А коли на верхівці попросила одного хлопця мене зафоткати, то виявилось, що вони з родиною будуть зупинятись в тому ж самому місці на ночівлю. Для мене, як для трохи інтровертної людини, це було дещо дивно, але з часом звикаєш, що люди там ходять більш привітні та відкриті, ніж місцеві в Карпатах. До притулку я все одно прийшла доволі рано. Там знову не було зв"язку, але хоч була розетка біля ліжка. В цьому місці теж була доволі прикольна тераса, де можна було погрітися під вечірнім сонцем. Під терасою паслося стадо корів, і у них були дзвіночки. Вони були не дуже голосними, але вже за пару годин, поки я там сиділа і залипала в горизонт за чашкою чаю, в мене цей дзвін просто стояв в голові - не знаю, як місцеві там працюють цілий день. І, так, це був другий притулок з крутою вечерею.
Быльше фото: тут.
День 5. Gite Alpage de la Peule - Champex-Lac - Gite Bon Abri, 500 м вверх, 1040 м вниз, загалом 20,5 км.
Цей день просто ламав систему - спершу треба було спускатись, а потім підійматись. Взагалі, я такі ділянки маршрутів не люблю. Це логічно, що спершу ти підіймаєшся, а потім спускаєшся. Коли навпаки - мій організм обманюється, що вже спуск і все, аж раптом треба йти наверх - і це стає якось трохи важче. Шлях до містечка Issert був спуском, дорога йшла переважно через ліс, та було багато малини. Вона була доволі велика та смачна, у мене просто очі розбігались час від часу - ну як це можна пройти повз таких ягід. В Іссерті на дорозі мене зловила дівчина - вона робила соцопитування щодо цього маршруту: звідки дізналась, чому вирішила ним піти, як планувала, що хорошого/поганого на швейцарській частині та інші питання. На підйомі я потрапила на ділянку, де проходив трейл (про нього напишу нижче) - вздовж усієї стежки були розвішані світловідбиваючі мітки, а в лісі зустрічались прикольні дерев"яні фігурки різної звірятини. В наступному перевалочному пункті, Champex-Lac, за мапою повинно було бути велике озеро. Я очікувала побачити щось типу другого Морського Ока, але це було просто звичайне озеро. Озеро, як озеро, нічого особливого. Окрім того, що навколо було багато готелів, супермаркети, і ще можна було взяти в прокаті катамаран. Притулок я знайшла з важкістю - пару разів не туди звертала, вказівник до нього знайшовся під самим притулком, коли вже було ясно, що прийшла. Це виявився просто дуже великий будинок серед інших таких самих приватних будинків. Я бронювала ліжко у великій кімнаті на 10-12 людей. Виявилось, що вона була майже повністю укомплектована, та хлопець, який працював там, порадив мені переселитись у трохи меншу, на 6, де нікого не було. Це було трохи дорожче, але була функція відмовитись від вечері на користь субліматного борщу (на сайті бронювання було можливе тільки з нею), тому те й на те і вийшло. Вже ввечері почали стягуватись хмари. Я дуже сподівалась, що як пару днів назад дощ пройде мимо, але, на жаль, не вийшло - на небі зовсім не було ясного місця.
Більше фото: тут.
День 6. Gite Bon Abri - Col de la Forclaz, 660 м вверх, 550 м вниз, загалом 12 км.
Останній день походу майже повністю пройшов під дощем. Маршрут між точками А та Б (кордон між Швейцарією та Францією), який я планувала пройти в цей день, можна було побудувати 2 способами: один був через більш високий підйом (точно не пам"ятаю, здається, в районі +- 2000-2200 метрів), другий - не такий висотний перехід. трохи нижче. Тому, у зв"язку з погодою, я обрала легший шлях, але так і не дійшла до кордону. Ще попереднього разу, пару днів назад, я чимось зачепила рейнковер на рюкзаку, і там було пару дірок - довелось накинути свій целофановий дощовик на рюкзак, а самій йти у вітровці, яка не промокає хіба що під целофановим пакетом поверх неї. Я все ж таки пройшла кілометрів 12 до селища, але, коли трохи постояла там, купила магніт, то виявила, що я дико змерзла, та мою куртку можна було віджимати. І я її віджимала та сушила під сушаркою біля місцевої автобусної зупинки. В той же час по цьому маршруту проходив щорічний трейл навколо Монблану. Для місцевих селищ - це справжнє спортивне свято: з"їжджаються бігуни зі всього світу (Азія, Штати, Європа), в Шамоні стоять величезні монітори, де транслюються в прямому ефірі ті чи інші ділянки, а за спортсменами на автівках переїжджають сім"ї та їх групи підтримки. Загалом, є дистанції від 50 до 200 км. І, як я дізналась, то в ці дні в Альпах кожного року йде дощ, і кожного року проводять цей забіг. Насправді, дуже крута штука, і я просто захоплююсь людьми, які за таких погодних умов долають такі кілометражі. Ну а я, висушивши куртку, вирішила, що "ой всьо", і це ж не Карпати, де неможливо просто так взяти і прийти до цивілізації, і поїхала до Шамоні. Поки чекала автобус, зустріла ще сусідів із своєї останньої ночівлі. Виявилось, в них були ті ж самі плани їхати до Шамоні, тому ми почекали автобус разом. Автобус довозив до кордону між Францією та Швейцарією, а там треба було пересісти на потяг, де протягом поїздки чи то погранці, чи то звичайні кондуктори виписували та продавали квитки. Ну а щодо Шамоні - то вже інша історія.
Більше фото: тут.
No comments:
Post a Comment