Thun-2. Milan

День 2, 6.11



Цього євровиїзду у мене був перший переліт літаком! Зранку ми майже відразу попрямували до будапештського аеропорту, щоб встигнути вчасно поставити всі штампи та пройти всі контролі. Шлях туди у нас зайняв десь пару годин, може трохи більше: прогулянка пішки до метро, проїзд до кінцевої станції гілки та ще дорога автобусом.

В сусідньому натовпі на літак до Риму побачили людей шість на розах біло-блакитно-синьо-чорного кольору з літерами грецького стилю. Потім з інтернету дізнались, що там грав Аполлон проти Лаціо.

На той час у віззейра ще був базарний принцип "хто перший кинув сумку - того і капці (місце)". Тому нам вдалось посидіти під ілюмінаторами. Спершу, відкривався чудовий огляд на місто з висоти пташиного польоту, але потім він змінився на одноманітний, рівний та плотний прошарок пухнастих хмар (було таке враження, що можна було просто вийти та піти по ним гуляти. Вже над Італією під цією ватою проглядались верхівки Альп.

Автобус з аеропорту Бергамо до Мілану коштував 5 євро, які ми вирішили не витрачати, а тому пішли стопити. Не знаючи, що в Італії стопити не можна, ми стали метрах в 600 від автостоянок, і вже за 10-15 хвилин зловили позашляховик якогось місцевого чувака.

За розмовами та швидкістю в 140 ми доїхали швидко. Виявилось, що в Італії, наприклад, при керуванні в нетверезому стані конфіскуються не тільки права, а й автівка. Тому вони з друзями, якщо трохи вип'ють, то «обмінюються» транспортним засобом, щоб доїхати додому – якщо їх зупинять, то заберуть права, але не автомобіль (так як за кермом не власник).

Площа Дуомо нагадувала мурашник: кафешки та крамнички по периметру, вздовж довжини сход біля собору - багато людей, які просто відпочивали або займались своїми справами. Ми подивились маршрут до залізничного вокзалу та пішли зустрітись з ще одним хохлом, який їхав з іншого аеропорту.
Мені Мілан не особливо сподобався. У порівнянні з іншими містами Європи, які довелось відвідати, він виглядав самим незатишним та якимось шумним, брудним, з баригами та дирчиками/мопедами замість велосипедів (принаймні, такий був центр та вулиці від площі Дуомо до вокзалу Мілано Централе). А які навколо всі ходили пафосні та на моді, то просто не передати...куди там нашому «столічному пафосу»))
Якщо з того ж Будапешта і не хотілось їхати, то тут і не було особливого бажання залишитись ані зайвого дня.

На наступну ніч та ще одну після Швейцарії ми вписувались до одного колишнього КПІ-шника, знайомого знайомого знайомого. Навіть не знаю, у кого знайшлись його контакти. Він вчився в місцевій політехниці та знімав з приятелем з України квартиру. Від нього ми дізнались багато цікавих речей про життя та навчання в Мілані та, загалом, в Італії. Підходи до освіти у нас та за кордоном виявились діаметрально різні - це було буквально декілька дійсно важливих та потрібних предметів на семестр, яким приділявся майже весь вільний час (тобто, поєднувати з роботою це ну дуже складно) та які на 100% були "практичними", тобто мали місце в реальній роботі. Загалом, у більшості італійців не виникало особливої потреби закінчувати виші, тому диплом універа цінувався дуже високо, у купі із знанням італійської давав ледве не 100% працевлаштування.