Baltic hitchhiking-2. Vilnius

З Гудагая до Вільнюса їхати було недовго - тягою, а-ля Хундай, ми дістались десь за годину. У Вільнюсі завершувались наші поїздки залізницею, та мав початись автостоп. На момент прибуття маршрут виглядав, як на картинці внизу. Звісно, тяги не їхали напряму, але то вже гугл так намалював.

На паспортному контролі митниці черга була відносно невеликою (це ж Європа - працювало більше однієї кабінки і все зроблено для зручності). На відміну від білоруського кордону, на литовському нас зустрічали не підозрілими поглядами, а щирими усмішками, а першими питаннями від прикордонника були не цікавість маршрутом чи проживанням, а "як там українці?" та "чи отримали ви гуманітарну допомогу від Литви?". Нарешті я вдягла свою футболку з написом "революція", а не обмежувалась Ляпісом в навушниках.

На ніч ми зупинялись у литовки Індре, яку знайшли по каусьорфінгу. За її словами, вона влітку нікого не приймає, але побачила, що ми з України та вирішила допомогти. 
Дівчина вчилась на художньому напрямку, захоплювалась етнікою та мистецтвом, а в дитинстві багато подорожувала разом з батьками. Разом з сусідкою вона жила в дуже затишній мансарді під стріхою: велика мапа світу на стіні, малюнки власного виробництва, різні прикольні дрібнички типу пучків засушених рослин, вазочок, прикрас з різноманітними візерунками та іншого. Але головним феншуйним центром мезоніну було вікно, з якого можна було вилізти на невеличкий козирок на даху та пити чай чи каву, дивлячись на метушню ранкової вулиці чи вогні нічного міста з рівня десь 4-5 поверху. 
До речі, як виявилось, оренда нерухомості у Вільнюсі значно дешевша, ніж в Києві. Наприклад, таку квартиру, як у неї, можна зняти за 200-500 євро в місяць. А до цього вона знімала однокімнатну квартиру в самому історичному центрі міста (по нашим міркам - "всього") за 200 євро на місяць.

Зранку почалась прогулянка містом. Хлопці були просто в захваті, що навпроти дома був корпус хіміків місцевого універу, тому поспішили зафоткати КПІшні блокноти на його фоні, а на зворотній дорозі з цікавістю заглядали в вікна. Наш маршрут не був розпланований, тому просто йшли в центр. Зрештою, дійшли до Віленських замків. Колись в цей комплекс входили три замки: Верхній, Нижній та Кривий, але останній був зруйнований ще в 14 сторіччя. За не-туристичний час, з 13 і аж до 18-го сторіччя, споруди слугували резиденцією князів литовських та місцем локації різноманітних державних органів. Більша частина замкового комплексу була зруйнована під час війни Речі Посполитої з Московією, і тільки в 2000-х роках почались відновлення та відбудова. Планувалось відкрити комплекс як резиденцію президента, але наразі там національний музей. До речі, вхід туди коштує небагато, а виставка на 4-х поверхах доволі цікава.
До "Верхньої" частини входять трохи розвалена Цитадель, Західна та Південна (тільки фундамент) вежі. Щоб подивитись на місто з висоти пташиного польоту, потрібно піднятись вимощеною бруківкою стежкою. Цим же шляхом і заїжджали автівки з матеріалами для будівництва, яке велось зверху. Єдина частина "Верхнього" замку, яка збереглась в пристойному стані - Вежа Гедиміна або Західна Вежа. На даху є оглядовий майданчик, можна піднятись, але нам вистачило і краєвидів зі стін.
Випадково зустріли ще компанію хлопців з України - впізнали одне одного за символікою. Коли вирішили сфоткатись з прапором, вийшов охоронець та сказав, що це не дозволено. Не знаю з чим це було пов'язано: чи то це справді не можна робити (можливо, якийсь національний об'єкт чи щось типу того), чи то з ватними поглядами місцевого сек'юріті, але ми цього не стали виясняти, бо фотки були вже зроблені.

В історичному центрі, почувши знайому мову, до нас підійшли дві дівчини з Білорусі та попросили зайти в магазин, купити один з типових ТП-шних наборів: "малібу" та грейпфрутовий сік. Не знаю, чого вони це самі не могли зробити: чи то документів не було, чи то неповнолітні були. Але ми ще раз переконались, що для білорусів Вільнюс - популярний напрямок просто з'їздити погуляти, побухати або подивитись на нормальну країну з супермаркетами та вай-фаєм.

Ще зранку Індре нам порадила зайти на одну книжкову барахолку, сказавши, що нам там сподобається. І, справді, там було дуже затишно: полиці з книгами різного віку, стопки з них в коридорах між кімнатами, різні журнали, фортепіано та закуток зі столами, де можна було посидіти з кавою чи чаєм та поринути в захоплюючу історію. Також там був милий собака. А біля прилавку стояло його фото, де він був ще цуценям.

Ввечері в центрі нам довелось скуштувати національне литовське блюдо - таке щось, до борщу явно не дотягує. Це була картопля (її фарш чи пюре) впереміш з крохмалем, потім в цю масу якось завертається м'ясо та все це якимось чином готується (чи то вариться, чи то запікається). Подається з великою кількістю олії.