За це літо, та й загалом, це була моя друга подорож автостопом на достатньо велику дистанцію. Ми з двома знайомими хлопцями збирались стопити втрьох, тому ще не знали, як все піде, та чи далеко ми зможемо заїхати. Попередній двотижневий маршрут виглядав так: Ковель - Білорусь - Вільнюс - Рига - Таллінн - Гельсінкі - Тарту - Юрмала - Каунас/Вільнюс - Білорусь - Ковель. Звісно, обставини та випадок внесли свої коригування, але про все згодом.Врахувавши помилки попередньої поїздки, я заздалегідь зробила таблички з назвами усіх міст та взяла картонки та фломастери на випадок зміни плану просування.
Моя подорож почалась із тяги Київ-Ковель. Саме в останньому місті ми повинні були зустрітись з хлопцями зранку, бо вони їхали туди зі Львова після Захід-фесту. Їх подорож почалась з того, що "щось пішло не так" - вони розминулись з потягом по парних/непарних днях і вимушені були діставатись маршрутками/автобусами. Спершу, я хотіла їх почекати в Ковелі, але на огляд міста вистачило близько години. Робити там нема було що, тож, я поїхала до Бреста раніше, щоб погуляти там.
Діставшись Заболоття (мальовнича назва, так?), можна перетнути кордон з Білоруссю електричкою, яка прямує прямо до Бреста 4-5 разів на день. Тим, хто збирається їхати таким шляхом, треба мати на увазі, що розраховуватись за проїзд можна тільки в білоруських зайчиках - тож, потрібно заздалегідь обміняти валюту. Звісно, це можна зробити і у місцевих бариг чи бабок, біля митного пункту, але самі розумієте, який там курс. Проїзд коштує десь гривень 10-12 (біля 9000 тугриків). Один дід з черги назвав таку суму, але я йому не повірила, пригадавши собаки через угорський кордон, які йдуть 20-25 хвилин та коштують 4 євро. Як виявилось - дарма, тільки поміняла більше грошей за поганим курсом.
Перетин кордону нічим не відрізняється від інших: такі ж бабки з авоськами та великі черги до прикордонної кабінки з одним віконцем. До речі, графік електричок доволі зручний для білорусів: вони приїжджають, мають одну-півтори години, щоб походити та скупитись містечком та повернутись у зворотньому напрямку. Черга просувалась відносно швидко. Як перемовлялись між собою в ній, це був "неринковий" день (понеділок). На контролі прикордонник почав у мене питати підтвердження моїх туристичних намірів - мабуть, мій загальний вигляд з дзеркалкою та 50л рюкзаком та річний шенген були непереконливими - на що я тільки запропонувала туристичну візу та страхування (а по суті, ніяких бронювань та квитків не було з собою, бо їх не було взагалі).
До речі, вже знаходячись в Ковелі, подумала про те, що з речей у мене були тільки 3 футболки: "Революція", "Крим - це Україна" та звичайна чорна. Тому на кордон довелось перевдягатись в останню (якось, подумала, що з тамтешньою свободою слова можу і не доїхати до Вільнюса за графіком).
Білоруські електрички мало чим відрізняються від наших - такі ж самі моделі, але вони набагато охайніші і прибрані всередині. Як і в рашці, для перетину кордону потрібно було заповнити міграційну форму. Все стандартно: ім'я/прізвище, серія/номер паспорта, дати в'їзду/виїзду і т д. Не знаю, яке покарання, якщо виїжджати пізніше зазначених строків, але я вирішила вказати термін з запасом у день. До речі, можна їхати і з внутрішнім паспортом (на той момент можна було), але захотілось штамп в колекцію.
Перед центральною станцією Бреста собака проїхала ще декілька, Східна/Західна/Південна/ін. Майже весь час за вікном з одного боку були якісь чагарі та гаражі, з іншого - сірі п'яти- або багатоповерхівки. За частину подорожі через Білорусь ми переконались, що вокзали там - це тверда п'ять. Мабуть, найгарніші місця в деяких містах.
Поки я збиралась гуляти містом, у хлопців була своя "невигадана історія". Один з них вирішив зафоткатись на вокзалі та прикордонник наїхав на нього про те, що він фоткав чи то "режимний", чи то "секретний" об'єкт.
Ще на під'їзді до міста подивилась, що відносно недалеко (кілометра 4) є якась "Брестська фортеця", до якої і вирішила сходити. Про неї я нічого не знала, окрім локації, тому думала, що це якась старовинна споруда чи руїни, але - ні. Почала будуватись вона в 19 сторіччя та цей процес зайняв без майже двадцяти років століття. Найкрасивіше на території - це величезні зелені ділянки з газоном і деревами та річка. На рахунок всього іншого - лише частина будівель в нормальному стані, зустрічались напівзруйновані руїни та різні пам'ятники. Від останніх та від "атмосфери" навкруги настільки віяло совком, що починало нудити. Коли вже в напрямку до одних з воріт побачила величезний прохід у вигляді зірки та почула звуки типу "союз нєрушимий", то повернулась зворотнім шляхом.
До речі, щодо совка - то у всіх містах дуже багато вулиць лєніна, маркса, комуністів, декабристів та ін. Всі революційні футболки лежали в рюкзаку, але хоч в навушниках грав Ляпіс.
Колись давно я думала поїхати в Білорусь на тиждень, поїздити-подивитись міста - і віза не потрібна, і дешевше, ніж в Європу. Цей день в Бресті повністю відбив у мене це бажання.
Гуляючи містом, склалось враження, що знаходишся у такому собі совку 21 сторіччя (а, мабуть, так воно і є). У всьому місті я не побачила жодного великого супермаркету. ЖОДНОГО. Всі КПІшники старше 1го курсу пам'ятають "Возик", який був на Борщаговській. Так от найбільший з супермаркетів, які я зустріла, був десь з три чверті його розміру. І так, там це "універмаги" або "продмаги". Можливо, я гуляла не в тому районі міста, але також не помітила великої кількості магазинів оргтехніки чи електроніки, чи побутової техніки.
При зустрічі ми вирішили, що єдиним нормальним шляхом для нас був варіант поїхати до Барановичів, а звідти о 4 ранку до Мінську. Для відкриття візи через прибалтів хлопці брали квитки з Мінська до Вільнюса, які потім здавали на місці - в Білорусі. На відміну від нашої залізниці, здали без будь-яких проблем з невеличкою, враховуючи, що квиток міжнародний, втратою (десь в районі 5 грн). Заснувши на вокзалі, ми трохи не проспали собаку до білоруської столиці, але Ваня якимось дивом прокинувся та розбудив всіх. В Мінськ ми приїхали, зрозуміло, на нецентральну станцію (Інститут Культури, чи якось так). Але, як виявилось, центральний вокзал був хвилинах в 20 пішки.
В білоруських містах багато соціальної реклами на будь-яку тематику: швидка їзда, виховання дітей, паління, наркотики, алкоголь - все, що завгодно. Можливо, це і добре, але, знову ж таки, дуже віяло совком. Не вистачало тільки плакатів типу "а ти записався до ЗОЖників?"
Колись давно я думала поїхати в Білорусь на тиждень, поїздити-подивитись міста - і віза не потрібна, і дешевше, ніж в Європу. Цей день в Бресті повністю відбив у мене це бажання.
Гуляючи містом, склалось враження, що знаходишся у такому собі совку 21 сторіччя (а, мабуть, так воно і є). У всьому місті я не побачила жодного великого супермаркету. ЖОДНОГО. Всі КПІшники старше 1го курсу пам'ятають "Возик", який був на Борщаговській. Так от найбільший з супермаркетів, які я зустріла, був десь з три чверті його розміру. І так, там це "універмаги" або "продмаги". Можливо, я гуляла не в тому районі міста, але також не помітила великої кількості магазинів оргтехніки чи електроніки, чи побутової техніки.
При зустрічі ми вирішили, що єдиним нормальним шляхом для нас був варіант поїхати до Барановичів, а звідти о 4 ранку до Мінську. Для відкриття візи через прибалтів хлопці брали квитки з Мінська до Вільнюса, які потім здавали на місці - в Білорусі. На відміну від нашої залізниці, здали без будь-яких проблем з невеличкою, враховуючи, що квиток міжнародний, втратою (десь в районі 5 грн). Заснувши на вокзалі, ми трохи не проспали собаку до білоруської столиці, але Ваня якимось дивом прокинувся та розбудив всіх. В Мінськ ми приїхали, зрозуміло, на нецентральну станцію (Інститут Культури, чи якось так). Але, як виявилось, центральний вокзал був хвилинах в 20 пішки.
В білоруських містах багато соціальної реклами на будь-яку тематику: швидка їзда, виховання дітей, паління, наркотики, алкоголь - все, що завгодно. Можливо, це і добре, але, знову ж таки, дуже віяло совком. Не вистачало тільки плакатів типу "а ти записався до ЗОЖників?"
В собаці одна жіночка почула, що ми розмовляли українською. Прислуховувалась-прислуховувалась та почала розпитувати, куди і звідки їдемо. "Ой, більшість білорусів підтримують вас та не дивляться новини нтв, але ж ви самі розумієте, що у нас" - сказала вона. Ну а далі по стандартній програмі: яка в неї дача, чудовий онук та інше. До речі, як виявилось, онук у неї якимось чином виїхав в Штати (запродався) як політичний біженець. Тепер вже n років там живе, працює по 36 годин на добу, та сплачує всій родині відпустку в Європі, бо в Білорусь не може в'їхати з-за мотивів виїзду. Коротше кажучи, просто мрія-золото для бабусі (онук подруги твоєї бабусі).
З валютою в Білорусі - журбинка. Я думала до цього - як же незручно, що повертаєшся з Європи з купою монет в гаманцях, але то я ще не була в Білорусі. Приємного мало, коли стоїш на касі та відраховуєш 10 штук купюрами по 50 зайчиків. Врешті-решт, в кафе, куди зайшли поїсти, Коля на касі психанув та кинув пачку на рознос зі словами: "та пішло воно до біса! розбирайтесь самі з цією макулатурою".
Перекусивши в кафе, ми почали шукати вай-фай. Задача виявилась не з простих. Один з перехожих, років 30, на питання про безкоштовний вай-фай відповів: "а що це таке?". Врешті решт, ми знайшли його біля якогось кафе - вєлікая пабєда! Там же загуглили (точніше, зафорскверили), що десь поряд повинен був бути фонтанчик з питною водою, який потім Коля знайшов в парку.
Ну і ми були б не ми, якщо повернулись би без пригод. До нашої собаки залишалось десь хвилин 15, коли ми почали квапитись в сторону вокзалу. Як тільки відійшли від кафе з вай-фаєм - почалась злива. Не просто дощ чи невеличка мряка, а непроглядна стіна. За ті 10 хвилин, що ми бігли з рюкзаками до вокзалу, я встигла вимити голову без шампуню та випрати кроси без порошку.
Та й на цьому сюрпризи не закінчились. В касах з нас почали вимагати сплату в банку якоїсь госмита за виїзд з країни. Воно-то й було гривень 20, але в нас не було часу йти в банк, бо наступна електричка була аж за години півтори. Тому після перепалок з касиркою та фрази Колі "Чому нас не випускають, Гудагай - це ж Україна!" (биндерівці-хунтисти-сепаратисти приїхали, розумієте), ми взяли квитки до передостанньої станції.
"Все ок, сплатимо там, якщо що". Коли ми вийшли на зупинці, то побачили просто навіс над заасфальтованим майданчиком. Але з нами була ще одна дівчина, за якою мав заїхати брат, та вони нас довезли до міста. Ми це зарахували, як перший досвід автостопу втрьох. Шляхом вона нас розпитувала, що де як відбувається в Україні, та розповіла, що раніше вони їздили в Хмельницький на ринок, а тепер бояться - бо "раптом що". На що ми її запевнили, що з чим-чим, а з хмельницьким ринком точно все в порядку (та і зі шляхом до нього). Вже на прикордонному пункті ми дізнались, що госмито платять тільки білоруси, та до нас це правило не стосується.
В інтернеті я читала, що між Білоруссю та Литвою є пішохідний перехід, типу як у нас з поляками. Але на місті вже виявилось, що цей перехід - тільки один з трьох, і ми приїхали, звісно, не на той. Автошляхом до потрібного перетину кордону було кілометрів 40 (а села не такі вже "популярні" чи густозаселені, щоб між ними було просто проїхати стопом). Можна було пройти пішки кілометрів 5, але через поля/ліси, якими ми не знали шлях (чи він взагалі був?). Тому довелось брати квитки на потяг, які коштували навіть трохи дорожче, ніж ті, що хлопці здали в Мінську. Судячи за все, тільки ми були такі лохи - окрім нас ніхто не сідав на цю тягу на цьому пропускному пункті. Тож, пройшовши митний контроль (точніше, питання: "У вас там тільки особисті речі?"), ми, нарешті, виїхали з совкової, але квітучої Білорусі в загниваючу, але, все ж таки, більш приємну та цивілізовану Європу)
Та й на цьому сюрпризи не закінчились. В касах з нас почали вимагати сплату в банку якоїсь госмита за виїзд з країни. Воно-то й було гривень 20, але в нас не було часу йти в банк, бо наступна електричка була аж за години півтори. Тому після перепалок з касиркою та фрази Колі "Чому нас не випускають, Гудагай - це ж Україна!" (биндерівці-хунтисти-сепаратисти приїхали, розумієте), ми взяли квитки до передостанньої станції.
"Все ок, сплатимо там, якщо що". Коли ми вийшли на зупинці, то побачили просто навіс над заасфальтованим майданчиком. Але з нами була ще одна дівчина, за якою мав заїхати брат, та вони нас довезли до міста. Ми це зарахували, як перший досвід автостопу втрьох. Шляхом вона нас розпитувала, що де як відбувається в Україні, та розповіла, що раніше вони їздили в Хмельницький на ринок, а тепер бояться - бо "раптом що". На що ми її запевнили, що з чим-чим, а з хмельницьким ринком точно все в порядку (та і зі шляхом до нього). Вже на прикордонному пункті ми дізнались, що госмито платять тільки білоруси, та до нас це правило не стосується.
В інтернеті я читала, що між Білоруссю та Литвою є пішохідний перехід, типу як у нас з поляками. Але на місті вже виявилось, що цей перехід - тільки один з трьох, і ми приїхали, звісно, не на той. Автошляхом до потрібного перетину кордону було кілометрів 40 (а села не такі вже "популярні" чи густозаселені, щоб між ними було просто проїхати стопом). Можна було пройти пішки кілометрів 5, але через поля/ліси, якими ми не знали шлях (чи він взагалі був?). Тому довелось брати квитки на потяг, які коштували навіть трохи дорожче, ніж ті, що хлопці здали в Мінську. Судячи за все, тільки ми були такі лохи - окрім нас ніхто не сідав на цю тягу на цьому пропускному пункті. Тож, пройшовши митний контроль (точніше, питання: "У вас там тільки особисті речі?"), ми, нарешті, виїхали з совкової, але квітучої Білорусі в загниваючу, але, все ж таки, більш приємну та цивілізовану Європу)
No comments:
Post a Comment