Для тих, хто прочитав весь текст на фейсбучку, відразу посилання на фото:
Мон-Сен-Мішель
Ренн
Фужер
Плацдарм Омаха
Онфльор
Просто фотки, які нікуди не влізли
Останнім часом мої вихідні надійно зайняті довгими тренуваннями, пробіжками та забігами, а для відпусток після Азії все частіше стала заглядатись на заокеанські континенти та материки, де дітям не радять гуляти. Тому на євровиїзд збиралась тільки за умови доступних квитків, щоб взяти тільки пару вихідних, а не тиждень. Спершу це повинен був би бути Казахстан, бо я давно хочу в Алмату (чи Алмати?) та навколишні національні парки, але - грудень та незручний розклад перельотів (як для "взяти декілька вихідних"). Я вже і попрощалась з євросезоном, але тут знайомий підкинув ідею летіти в Ренн через Краків, і навіть виявилось, що за півтори місяці до вильоту на цей напрямок можна купити квиток у МАУ за нормальною ціною.
Моє знайомство з Францією відбулось ще років десять тому, під час автобусного туру в Париж та Руан в старший класах. Власне, в Парижі я наче і була, але це обмежувалось вжух-вжух на автобусі до Ейфелевої вежі та Єлисейських полів. Один з яскравих спогадів - як хлопці з нашої паралелі взяли у когось з нігерів "подивитись" зв'язку з брелоками-башенками, потім закричали "поліцаї-поліцаї" - нігер відразу втік (тоді їх ганяла поліція), а ми повернулись в автобус з сувенірами. Також зіі спогадів із поїздки залишились: загальне враження від Європи (о хоспадє, десь люди живуть не в обшарпаних сірих багатоповерхівках), різнокольорова вечірня вежа, Будинок з привидами та Піратський корабель в Діснейленді, наша ого-го, яка самостійність (ну, так далеко без батьків), ну і, в принципі, все. Тому, власне, з початку моєю ціллю були пару днів прогулянки осіннім Парижем.
При плануванні поїздки перша (і остання) проблема виникла в тому, що треба було зупинятись в Ренні після гри, а ночівля для однієї людини там була порівнянна з альпійськими притулками - тобто, без дешевих хостелів. Тому я вирішила написати до хлопців, щоб, можливо, до них прибитись на оренду чогось на еірбнб. Ну і тут виявилось, що в них було вільне місце в авто на весь маршрут. Тобто, це було не зовсім вільне місце, п'яте, але хтось вагою з половину центнера міг цілком туди влізти. Тому після аргументів на користь Бреттані та Нормандії та невеликого часу для роздумів, мій маршрут змінився, спершу - на один день, потім - на всі 3 (я прилітала в Київ в неділю зранку).
Хоча я до сих пір хочу ще раз в Париж.
Євровиїзд, як це часто буває, починався та закінчувався з пше-пше-Польщі. І якщо прикордонний контроль на цей раз був без типово польських "закидонів", то "пригоди" були потім. Взагалі, мій літак прилітав пізно ввечері, а наступний переліт був зранку в районі 7-ї години, тому спершу я збиралась залишитись ночувати в аеропорту, але хлопці зупинялись в хостелі неподалік від вокзалу, по 3 євро, і я вирішила приєднатись також. Звичайно, як я періодично люблю робити, звернула не туди, коли по прильоту пішла до електрички в напрямку міста, хвилин 15-20 ще погуляла по декількох поверхах парковки, але коли вийшла до перону, то там в очікуванні собаки ще було пару десятків людей. Десь хвилин за 20 після того, як повинен би був прибути та відправитись потяг (а він це не зробив), хтось щось "запідозрив". Якщо упустити деталі про те, як купка людей ходили туди-сюди між пероном та зупинкою автобуса, то виявилось, що потяг не подали з якихось технічних причин, а водій автобуса розвів руками (от так: ¯\_(ツ)_/¯) і сказав щось на кшталт "пше-пше, ну, сорян, я вже на сьогодні відкатавпшепше". Але мені пощастило - поряд дві жіночки-німкені обговорювали, куди йти за таксі, я і запропонувалась до них третьою в авто ("німцями" я називаю всіх білих заможних західноєвропейських туристів, які не витягнуть у тебе гаманець, поки дивишся в іншу сторону). Врешті решт, пізно ввечері. за 8 євро та після короткої прогулянки нічним старим містом (ну ладно, декількома вулицями від вокзалу) я дісталась до ночівлі. Сам хостел при заселенні охарактеризували одним реченням: "О хоспадє, та на цих матрацах же сам Гітлер ночував". Але із завданням "переночувати та зарядити телефони" він впорався (я про хостел).
Маршрут першого дня виглядав так: приліт в Бове, Мон-Сен-Мішель та, власне, мета нашої поїздки в Ренні. Бронь авто була на 5 людей, і тут був сюрприз - нам дали мікроавтобус, в який би влізло в 2 рази більше (або 7 чи 8, якщо не нехтувати технікою безпеки + ще пару в багажник). Водій був один, і на питання, чи вміє він водити таку техніку, відповів щось на кшталт "ну от зараз і подивимось / зараз і спробую".
Мон-Сен-Мішель був в моєму списку "на подивитись колись" ще з моменту євровиїзда на Генгам, коли побачила звідти мальовничі фотки у знайомих, хто його пробив. В принципі, про всі міста нашого маршруту, які далі будуть згадані, не складає труднощів загуглити все в вікіпедії, але коротко напишу. Цей острів-скеля із старовинним абатством на ньому (ній) - найбільш відвідуване в Нормандії туристичне місце. Головною особливістю цього міста є те, що періодично там відбуваються дуже стрімкі припливи та відпливи, та протягом перших шлях на острів повністю уходить під воду. Під час нашого перебування вода була доволі далеко, але навколо острова була багнюка, по якій гуляли туристичні групи в гумових чоботах. Авто треба було залишати на материковій частині суші, а через міст їхати на спеціальному безкоштовному автобусі для туристів (також можна було пішки, але ж час). Автобус сконструйовано таким чином, що є кабіни для керування з обох сторін, і якщо мене не підводить пам'ять, то він катається по "рельсах". Саме місто доволі миле - типова старовинна Франція. Не важко здогадатись, що якщо абатство знаходилось на острові, на скелі, серед води, то за класикою жанру його постійно хтось брав в облогу чи намагався завоювати. Але зараз на його старезні стіни видираються тільки натовпи китайців з селфі-палками. За певну плату (щось в районі 15 євро, щоб не збрехати) можна зайти всередину місцевого "замку" - ми лише погуляли територією. З якогось року цей острів знаходиться під егідою ЮНЕСКО, тому, хоч певна кількість місцевих і живе в оточенні цих мурів, але всередині вся стилістика збережена, як і раніше. З фортифікаційних стін відкриваються мальовничі краєвиди на поля багнюки та мулу ("ндаа, не так я уявляв собі Кельтське море"(с)). Ще на під'їзді до Мон-Сен-Мішеля є багато різних господарств, де роблять кальвадос та сидр з місцевих яблук. Так от, маленькі внутрішні двори за цими мурами - чудове місце для дегустації місцевої кухні. Хто знає, можливо ці лавки з каменю стоять ще з часів кельтів, і саме на них друїди приносили когось в жертву під час своїх обрядів, або середньовічні французи обмивали чергову відбиту атаку вікінгів.
Шляхом ще хотіли заїхати до Сен-Мало, але відмовились від цього задуму, бо часу вистачало впритул, щоб доїхати до Ренна, заселитись та потрапити на гру.
Хоч рахунок гри і порадував, але загальний настрій компанії (не рахуючи мене) псував величезний факап - стратегічні запаси кальвадосу були на нулі. Ніхто не знав, як так трапилось. Це було фіаско. Наші апартаменти були десь в 5 км від стадіону, і повертатись нам довелось пішки - кожен новий поворот вулиці запалював надію в очах, але, як це не дивно, на шляху не зустрілось магазинів взагалі, навіть зачинених, тож, останнім бастіоном сподівань на успіх операції під кодовою назвою "Кальвадос" була заправка в кварталі від нашої багатоповерхівки, але і вона була зачинена. Навіть повії зустрічались по дорозі додому, а магазини з кальвадосом - ні.
Як не важко здогадатись, наступного дня першим пунктом в маршруті, окрім Ренну, був супермаркет з кальвадосом (а заодно - обідом, сирами, сидром, шинкою та іншими приємними французькими речами). Взагалі, кожного дня на обід або на вечерю відбувалась така собі маленька дегустація сирів та сидру. В чому перевага подорожей компанією - сама б я не брала в маркеті 8 різних сирів та з десяток пляшок сидру, а так - всього можна спробувати по трохи.
Після супермаркету на нас очікували Фужер, Омаха-Біч, Онфльор та ночівля в Ле Аврі.
Ренн - "столиця" регіону Бреттані, тому в ньому, як в більшості великих старих міст Європи, історичний центр гармонійно поєднується із первинними ознаками "мегаполіса", спальними районами та бізнес-центрами. Пам'ятки там доволі типово європейські: ратуша, парламент, вулички з бруківкою. В принципі, якщо вже там опинились, як ми, то можна з годину прогулятись, але це не настільки цікаве місто, щоб туди спеціально їхати.
Фужер здалось ще більш мальовничим містечком, аніж Мон-Сен-Мішель. Відповідно до тенденції, це теж було місто-фортеця, тому до старовинної бруківки в комплекті йшли такі ж древні мури та стилізовані будинки. Що було дивним - місто було наче вимерлим, коли ми з парковки зайшли вглиб павутини старих кварталів. За плюс-мінус годинну прогуляну я бачила тільки пару туристів-пенсіонерів; таких самих знайомих виїздюків, з якими перетнулись маршрути; кота, махнувши хвостом та зваливши, який показав нам, де він має нас та "кіс-кіс"; та козу, але у кози не було вибору - її через водоймище переправили на схил з пожовклою травою, де нема було куди тікати, в противному випадку вона б теж від нас заховалась, мабуть. Але це тільки надало місту антуражу - здавалось, що по тих вулицях повинні гуляти дами в кринолінових платтях та мушкетери на конях, тому я би засмутилась, якщо б і там побачила натовп китайців - краще вже нікого.
Омаха-Біч виявилось доволі атмосферним місцем. Знову ж таки, історія цієї берегової лінія та її назви гуглиться без проблем, але якщо коротко - то на цьому плацдармі у ході операції під час Другої світової війни загинуло, за різними джерелами, до 6,5 тисяч людей (з обох сторін). На під'їзді авто зустрічають передзвони стукоту металевих елементів прапорів об флагштоки, які супроводжують всю прогулянку, а як тільки спускаєшся на пісок набережної - тебе намагається здути холодний пронизливий шквальний вітер під недобрі погляди та крики чайок. Тому пляж зовсім пустинний, за виключенням декількох компаній з дітьми (останнім вітер був байдужим) та серфера, який хоч і був в гідрокостюмі, але все одно тільки своїм виглядом в воді викликав оце відчуття "бррр". В стороні від набережної є музей, та стоять декілька одиниць техніки, на кшталт танків та іншого (я розрізняю тільки танки та не-танки).
За кількістю населення Онфльор більше ніж в 2 рази менший за Фужер, хоча я дуже здивувалась, коли дізналась про це. В порівнянні з останнім, це було доволі жваве містечко з великою кількістю сувенірних лавок, кафешок, вуличних кав'ярень та барів. Не те, щоб там були якісь особливо відомі пам'ятки, просто одне зі старих французьких місць, де ширина вулиць не пристосована для авто, а архітектура - ще "того" часу, з візерунком дерев'яних балок та перекриттів. Ще там є набережна, яка мені дуже нагадала Нюхавн в Копенгагені, але череда будинків на ній - не така яскрава та різнокольорова, як у данському королівстві; та карусель, яка наче зійшла зі сторінок книги Бредбері "Щось лихе насуває". От чесно, саме такою її уявляла, коли читала.
Наступного дня мій маршрут відгалуджувався від хлопців в сторону повернення додому. Я планувала ще заїхати в Бове, але не склалось. Ле Авр був обраний для ночівлі як квінтесенція наступних параметрів: звісно, ціна, зручність всій компанії їхати далі, зручність мені дістатись до аеропорту. Мій квиток до Бове виглядав як 2 поїздки потягами та 1 бусом, кожна тривалістю в плюс-мінус годину та з пересадками по півгодини - наче нічого не передбачало фарш-мажорів. Але ні, як поїздка починалась - таксом з аеропорту, так і закінчилась - ним же.
Відправлення другого потягу затрималось з якихось причин на ті самі півгодини пересадки, які повинні були бути перед автобусом, і, якщо у випадку укрзалізниці тяги часто наздоганяють свій графік, то тут часова відстань між зупинками була чітко за годинником, лише на півгодини пізніше. Якщо, припустимо, за квитком мій автобус повинен був відправлятись, наприклад, об 11:30, то потяг приїхав об 11:31 - майже вибігаю, а автобуса нема. А до аеропорту ще в районі 40 км та 5-6 годин до відльоту. Тут би пожартувати про перший марафон з 3-х годин, але заважав рюкзак, та було несмішно. І якщо перша пересадка була в Руані, то оця друга - в такій пєрді, що пошта привозиться раз на тиждень, та з цих 40 км до літовища половина - це був шлях до автотраси.
"Коли життя - це магазин 'Всьо по 100', а в тебе тільки 99" (с).
Взагалі, я не могла зрозуміти, чи автобус не дочекався, чи його просто не було, бо дивно вийти на хвилину пізніше - і навіть не помахати хустинкою вихлопній трубі. Зі мною разом ще вийшли 6 таких же переможців по життю, але вони розмовляли чистою російською, тому я увімкнула режим сніжинки.
Перша ж думка, яка прийшла мені в голову - це автостоп. "Та що, від Чопа до Ганновера доїхала, що я, до аеропорту нещасних 40 км не застоплю"? Ні, не застоплю. Це була така собі сільська дорога, по якій проїхали 3 автівки за півгодини, проїхали мимо. До траси, як я писала, було кілометрів 15-20, тому у випадку прогулянки туди, залишалась хіба що можливість побачити літак знизу, десь на середині шляху до аеропорту.
Наступним кроком була комунікація з людьми на парковці. Як це не дивно, час від часу в цю ж-пу світу хтось приїжджав. Як інтроверт "до мозку кісток", я дуже не люблю такі штуки, але що поробиш. І от я вже повернулась від дороги на вокзал і бачу, як дві тітоньки прямують до авто. Я виходжу за ними та пришвидшуюсь. І тут така картина маслом - одна з них це помічає, і намагається швидше сісти у авто та закрити двері. Я не здивуюсь, якщо вона всередині казала іншій "давай газу, газу". Але я все ж таки постукала у вікно, та спробувала показати на мапі, вияснити у них, чи не в Бове вони їдуть. О, сюрприз - вони мене не зрозуміли. Після цього нових людей не було.
Варто пригадати, що всередині вокзалу залишалось ще шестеро російськомовних людей. Алееее, раптом хтось увімкнув "заплакала, і знов фіалка розцвілааа", і я придивилась, що пили вони щось із стаканів зі стадіону з нашої єврогри - такий збіг обставин.
На той момент залишався вже останній варіант - це бус з інтервалом в десь 3 години від пропущеного. Він приїжджав ну от просто впритул - якби всі зірки лягали так, як треба, то я прибула би в аеропорт десь за 40 хвилин до вильоту, але, все одно, це краще, ніж сидіти на вокзалі в якійсь дірі з виглядом "у мене лапки".
Аж тут раптом до нас виходить працівник цього вокзалу і таким невимушеним виглядом питає щось, на кшталт "а, а ви в Бове збирались?" (на хвилинку, вже пройшло більше години від початку нашої теоретичної поїздки в Бове). "А ми з технічних причин не випустили автобус на маршрут, зараз 2 автівки таксі вам викликаю". Ми, всі семеро, стояли з виглядом "серйооозноо, чувак?!"
Далі нас майже "з вітерцем" відвезли прямо в аеропорт. На лічильнику накрутило близько 80-90 євро, але це було за рахунок французької залізниці.
Власне, зараз я вже пригадую цю ситуацію, як це прийнято казати, зі сміхом, як забавний момент, але тоді це все мені знатно потріпало нервів, враховуючи, що перельоти були, якщо не один за одним, то відносно щільно, а мені в понеділок конче необхідно було бути в Києві.
В моєму рейтингу подорожей під назвою "життя - це магазин все по 100, а в тебе - 99" ця історія зайняла почесне третє місце. Після витягнутого в Брюсселі телефону та розпитування місцевих бомжів о третій ночі з мапою на серветці: "це тут цей вузький темний провулок, де зупиняється Мегабас?", та розбитого об парапет підборіддя неподалік від Неаполя і гри в доктора Хауса, де місцевий туалет - замість операційної та мазь із подорожником - замість "зашивальної" нитки :-)
Мон-Сен-Мішель
Ренн
Фужер
Плацдарм Омаха
Онфльор
Просто фотки, які нікуди не влізли
Останнім часом мої вихідні надійно зайняті довгими тренуваннями, пробіжками та забігами, а для відпусток після Азії все частіше стала заглядатись на заокеанські континенти та материки, де дітям не радять гуляти. Тому на євровиїзд збиралась тільки за умови доступних квитків, щоб взяти тільки пару вихідних, а не тиждень. Спершу це повинен був би бути Казахстан, бо я давно хочу в Алмату (чи Алмати?) та навколишні національні парки, але - грудень та незручний розклад перельотів (як для "взяти декілька вихідних"). Я вже і попрощалась з євросезоном, але тут знайомий підкинув ідею летіти в Ренн через Краків, і навіть виявилось, що за півтори місяці до вильоту на цей напрямок можна купити квиток у МАУ за нормальною ціною.
Моє знайомство з Францією відбулось ще років десять тому, під час автобусного туру в Париж та Руан в старший класах. Власне, в Парижі я наче і була, але це обмежувалось вжух-вжух на автобусі до Ейфелевої вежі та Єлисейських полів. Один з яскравих спогадів - як хлопці з нашої паралелі взяли у когось з нігерів "подивитись" зв'язку з брелоками-башенками, потім закричали "поліцаї-поліцаї" - нігер відразу втік (тоді їх ганяла поліція), а ми повернулись в автобус з сувенірами. Також зіі спогадів із поїздки залишились: загальне враження від Європи (о хоспадє, десь люди живуть не в обшарпаних сірих багатоповерхівках), різнокольорова вечірня вежа, Будинок з привидами та Піратський корабель в Діснейленді, наша ого-го, яка самостійність (ну, так далеко без батьків), ну і, в принципі, все. Тому, власне, з початку моєю ціллю були пару днів прогулянки осіннім Парижем.
При плануванні поїздки перша (і остання) проблема виникла в тому, що треба було зупинятись в Ренні після гри, а ночівля для однієї людини там була порівнянна з альпійськими притулками - тобто, без дешевих хостелів. Тому я вирішила написати до хлопців, щоб, можливо, до них прибитись на оренду чогось на еірбнб. Ну і тут виявилось, що в них було вільне місце в авто на весь маршрут. Тобто, це було не зовсім вільне місце, п'яте, але хтось вагою з половину центнера міг цілком туди влізти. Тому після аргументів на користь Бреттані та Нормандії та невеликого часу для роздумів, мій маршрут змінився, спершу - на один день, потім - на всі 3 (я прилітала в Київ в неділю зранку).
Хоча я до сих пір хочу ще раз в Париж.
Євровиїзд, як це часто буває, починався та закінчувався з пше-пше-Польщі. І якщо прикордонний контроль на цей раз був без типово польських "закидонів", то "пригоди" були потім. Взагалі, мій літак прилітав пізно ввечері, а наступний переліт був зранку в районі 7-ї години, тому спершу я збиралась залишитись ночувати в аеропорту, але хлопці зупинялись в хостелі неподалік від вокзалу, по 3 євро, і я вирішила приєднатись також. Звичайно, як я періодично люблю робити, звернула не туди, коли по прильоту пішла до електрички в напрямку міста, хвилин 15-20 ще погуляла по декількох поверхах парковки, але коли вийшла до перону, то там в очікуванні собаки ще було пару десятків людей. Десь хвилин за 20 після того, як повинен би був прибути та відправитись потяг (а він це не зробив), хтось щось "запідозрив". Якщо упустити деталі про те, як купка людей ходили туди-сюди між пероном та зупинкою автобуса, то виявилось, що потяг не подали з якихось технічних причин, а водій автобуса розвів руками (от так: ¯\_(ツ)_/¯) і сказав щось на кшталт "пше-пше, ну, сорян, я вже на сьогодні відкатавпшепше". Але мені пощастило - поряд дві жіночки-німкені обговорювали, куди йти за таксі, я і запропонувалась до них третьою в авто ("німцями" я називаю всіх білих заможних західноєвропейських туристів, які не витягнуть у тебе гаманець, поки дивишся в іншу сторону). Врешті решт, пізно ввечері. за 8 євро та після короткої прогулянки нічним старим містом (ну ладно, декількома вулицями від вокзалу) я дісталась до ночівлі. Сам хостел при заселенні охарактеризували одним реченням: "О хоспадє, та на цих матрацах же сам Гітлер ночував". Але із завданням "переночувати та зарядити телефони" він впорався (я про хостел).
Маршрут першого дня виглядав так: приліт в Бове, Мон-Сен-Мішель та, власне, мета нашої поїздки в Ренні. Бронь авто була на 5 людей, і тут був сюрприз - нам дали мікроавтобус, в який би влізло в 2 рази більше (або 7 чи 8, якщо не нехтувати технікою безпеки + ще пару в багажник). Водій був один, і на питання, чи вміє він водити таку техніку, відповів щось на кшталт "ну от зараз і подивимось / зараз і спробую".
Мон-Сен-Мішель був в моєму списку "на подивитись колись" ще з моменту євровиїзда на Генгам, коли побачила звідти мальовничі фотки у знайомих, хто його пробив. В принципі, про всі міста нашого маршруту, які далі будуть згадані, не складає труднощів загуглити все в вікіпедії, але коротко напишу. Цей острів-скеля із старовинним абатством на ньому (ній) - найбільш відвідуване в Нормандії туристичне місце. Головною особливістю цього міста є те, що періодично там відбуваються дуже стрімкі припливи та відпливи, та протягом перших шлях на острів повністю уходить під воду. Під час нашого перебування вода була доволі далеко, але навколо острова була багнюка, по якій гуляли туристичні групи в гумових чоботах. Авто треба було залишати на материковій частині суші, а через міст їхати на спеціальному безкоштовному автобусі для туристів (також можна було пішки, але ж час). Автобус сконструйовано таким чином, що є кабіни для керування з обох сторін, і якщо мене не підводить пам'ять, то він катається по "рельсах". Саме місто доволі миле - типова старовинна Франція. Не важко здогадатись, що якщо абатство знаходилось на острові, на скелі, серед води, то за класикою жанру його постійно хтось брав в облогу чи намагався завоювати. Але зараз на його старезні стіни видираються тільки натовпи китайців з селфі-палками. За певну плату (щось в районі 15 євро, щоб не збрехати) можна зайти всередину місцевого "замку" - ми лише погуляли територією. З якогось року цей острів знаходиться під егідою ЮНЕСКО, тому, хоч певна кількість місцевих і живе в оточенні цих мурів, але всередині вся стилістика збережена, як і раніше. З фортифікаційних стін відкриваються мальовничі краєвиди на поля багнюки та мулу ("ндаа, не так я уявляв собі Кельтське море"(с)). Ще на під'їзді до Мон-Сен-Мішеля є багато різних господарств, де роблять кальвадос та сидр з місцевих яблук. Так от, маленькі внутрішні двори за цими мурами - чудове місце для дегустації місцевої кухні. Хто знає, можливо ці лавки з каменю стоять ще з часів кельтів, і саме на них друїди приносили когось в жертву під час своїх обрядів, або середньовічні французи обмивали чергову відбиту атаку вікінгів.
Шляхом ще хотіли заїхати до Сен-Мало, але відмовились від цього задуму, бо часу вистачало впритул, щоб доїхати до Ренна, заселитись та потрапити на гру.
Хоч рахунок гри і порадував, але загальний настрій компанії (не рахуючи мене) псував величезний факап - стратегічні запаси кальвадосу були на нулі. Ніхто не знав, як так трапилось. Це було фіаско. Наші апартаменти були десь в 5 км від стадіону, і повертатись нам довелось пішки - кожен новий поворот вулиці запалював надію в очах, але, як це не дивно, на шляху не зустрілось магазинів взагалі, навіть зачинених, тож, останнім бастіоном сподівань на успіх операції під кодовою назвою "Кальвадос" була заправка в кварталі від нашої багатоповерхівки, але і вона була зачинена. Навіть повії зустрічались по дорозі додому, а магазини з кальвадосом - ні.
Як не важко здогадатись, наступного дня першим пунктом в маршруті, окрім Ренну, був супермаркет з кальвадосом (а заодно - обідом, сирами, сидром, шинкою та іншими приємними французькими речами). Взагалі, кожного дня на обід або на вечерю відбувалась така собі маленька дегустація сирів та сидру. В чому перевага подорожей компанією - сама б я не брала в маркеті 8 різних сирів та з десяток пляшок сидру, а так - всього можна спробувати по трохи.
Після супермаркету на нас очікували Фужер, Омаха-Біч, Онфльор та ночівля в Ле Аврі.
Ренн - "столиця" регіону Бреттані, тому в ньому, як в більшості великих старих міст Європи, історичний центр гармонійно поєднується із первинними ознаками "мегаполіса", спальними районами та бізнес-центрами. Пам'ятки там доволі типово європейські: ратуша, парламент, вулички з бруківкою. В принципі, якщо вже там опинились, як ми, то можна з годину прогулятись, але це не настільки цікаве місто, щоб туди спеціально їхати.
Фужер здалось ще більш мальовничим містечком, аніж Мон-Сен-Мішель. Відповідно до тенденції, це теж було місто-фортеця, тому до старовинної бруківки в комплекті йшли такі ж древні мури та стилізовані будинки. Що було дивним - місто було наче вимерлим, коли ми з парковки зайшли вглиб павутини старих кварталів. За плюс-мінус годинну прогуляну я бачила тільки пару туристів-пенсіонерів; таких самих знайомих виїздюків, з якими перетнулись маршрути; кота, махнувши хвостом та зваливши, який показав нам, де він має нас та "кіс-кіс"; та козу, але у кози не було вибору - її через водоймище переправили на схил з пожовклою травою, де нема було куди тікати, в противному випадку вона б теж від нас заховалась, мабуть. Але це тільки надало місту антуражу - здавалось, що по тих вулицях повинні гуляти дами в кринолінових платтях та мушкетери на конях, тому я би засмутилась, якщо б і там побачила натовп китайців - краще вже нікого.
Омаха-Біч виявилось доволі атмосферним місцем. Знову ж таки, історія цієї берегової лінія та її назви гуглиться без проблем, але якщо коротко - то на цьому плацдармі у ході операції під час Другої світової війни загинуло, за різними джерелами, до 6,5 тисяч людей (з обох сторін). На під'їзді авто зустрічають передзвони стукоту металевих елементів прапорів об флагштоки, які супроводжують всю прогулянку, а як тільки спускаєшся на пісок набережної - тебе намагається здути холодний пронизливий шквальний вітер під недобрі погляди та крики чайок. Тому пляж зовсім пустинний, за виключенням декількох компаній з дітьми (останнім вітер був байдужим) та серфера, який хоч і був в гідрокостюмі, але все одно тільки своїм виглядом в воді викликав оце відчуття "бррр". В стороні від набережної є музей, та стоять декілька одиниць техніки, на кшталт танків та іншого (я розрізняю тільки танки та не-танки).
За кількістю населення Онфльор більше ніж в 2 рази менший за Фужер, хоча я дуже здивувалась, коли дізналась про це. В порівнянні з останнім, це було доволі жваве містечко з великою кількістю сувенірних лавок, кафешок, вуличних кав'ярень та барів. Не те, щоб там були якісь особливо відомі пам'ятки, просто одне зі старих французьких місць, де ширина вулиць не пристосована для авто, а архітектура - ще "того" часу, з візерунком дерев'яних балок та перекриттів. Ще там є набережна, яка мені дуже нагадала Нюхавн в Копенгагені, але череда будинків на ній - не така яскрава та різнокольорова, як у данському королівстві; та карусель, яка наче зійшла зі сторінок книги Бредбері "Щось лихе насуває". От чесно, саме такою її уявляла, коли читала.
Наступного дня мій маршрут відгалуджувався від хлопців в сторону повернення додому. Я планувала ще заїхати в Бове, але не склалось. Ле Авр був обраний для ночівлі як квінтесенція наступних параметрів: звісно, ціна, зручність всій компанії їхати далі, зручність мені дістатись до аеропорту. Мій квиток до Бове виглядав як 2 поїздки потягами та 1 бусом, кожна тривалістю в плюс-мінус годину та з пересадками по півгодини - наче нічого не передбачало фарш-мажорів. Але ні, як поїздка починалась - таксом з аеропорту, так і закінчилась - ним же.
Відправлення другого потягу затрималось з якихось причин на ті самі півгодини пересадки, які повинні були бути перед автобусом, і, якщо у випадку укрзалізниці тяги часто наздоганяють свій графік, то тут часова відстань між зупинками була чітко за годинником, лише на півгодини пізніше. Якщо, припустимо, за квитком мій автобус повинен був відправлятись, наприклад, об 11:30, то потяг приїхав об 11:31 - майже вибігаю, а автобуса нема. А до аеропорту ще в районі 40 км та 5-6 годин до відльоту. Тут би пожартувати про перший марафон з 3-х годин, але заважав рюкзак, та було несмішно. І якщо перша пересадка була в Руані, то оця друга - в такій пєрді, що пошта привозиться раз на тиждень, та з цих 40 км до літовища половина - це був шлях до автотраси.
"Коли життя - це магазин 'Всьо по 100', а в тебе тільки 99" (с).
Взагалі, я не могла зрозуміти, чи автобус не дочекався, чи його просто не було, бо дивно вийти на хвилину пізніше - і навіть не помахати хустинкою вихлопній трубі. Зі мною разом ще вийшли 6 таких же переможців по життю, але вони розмовляли чистою російською, тому я увімкнула режим сніжинки.
Перша ж думка, яка прийшла мені в голову - це автостоп. "Та що, від Чопа до Ганновера доїхала, що я, до аеропорту нещасних 40 км не застоплю"? Ні, не застоплю. Це була така собі сільська дорога, по якій проїхали 3 автівки за півгодини, проїхали мимо. До траси, як я писала, було кілометрів 15-20, тому у випадку прогулянки туди, залишалась хіба що можливість побачити літак знизу, десь на середині шляху до аеропорту.
Наступним кроком була комунікація з людьми на парковці. Як це не дивно, час від часу в цю ж-пу світу хтось приїжджав. Як інтроверт "до мозку кісток", я дуже не люблю такі штуки, але що поробиш. І от я вже повернулась від дороги на вокзал і бачу, як дві тітоньки прямують до авто. Я виходжу за ними та пришвидшуюсь. І тут така картина маслом - одна з них це помічає, і намагається швидше сісти у авто та закрити двері. Я не здивуюсь, якщо вона всередині казала іншій "давай газу, газу". Але я все ж таки постукала у вікно, та спробувала показати на мапі, вияснити у них, чи не в Бове вони їдуть. О, сюрприз - вони мене не зрозуміли. Після цього нових людей не було.
Варто пригадати, що всередині вокзалу залишалось ще шестеро російськомовних людей. Алееее, раптом хтось увімкнув "заплакала, і знов фіалка розцвілааа", і я придивилась, що пили вони щось із стаканів зі стадіону з нашої єврогри - такий збіг обставин.
На той момент залишався вже останній варіант - це бус з інтервалом в десь 3 години від пропущеного. Він приїжджав ну от просто впритул - якби всі зірки лягали так, як треба, то я прибула би в аеропорт десь за 40 хвилин до вильоту, але, все одно, це краще, ніж сидіти на вокзалі в якійсь дірі з виглядом "у мене лапки".
Аж тут раптом до нас виходить працівник цього вокзалу і таким невимушеним виглядом питає щось, на кшталт "а, а ви в Бове збирались?" (на хвилинку, вже пройшло більше години від початку нашої теоретичної поїздки в Бове). "А ми з технічних причин не випустили автобус на маршрут, зараз 2 автівки таксі вам викликаю". Ми, всі семеро, стояли з виглядом "серйооозноо, чувак?!"
Далі нас майже "з вітерцем" відвезли прямо в аеропорт. На лічильнику накрутило близько 80-90 євро, але це було за рахунок французької залізниці.
Власне, зараз я вже пригадую цю ситуацію, як це прийнято казати, зі сміхом, як забавний момент, але тоді це все мені знатно потріпало нервів, враховуючи, що перельоти були, якщо не один за одним, то відносно щільно, а мені в понеділок конче необхідно було бути в Києві.
В моєму рейтингу подорожей під назвою "життя - це магазин все по 100, а в тебе - 99" ця історія зайняла почесне третє місце. Після витягнутого в Брюсселі телефону та розпитування місцевих бомжів о третій ночі з мапою на серветці: "це тут цей вузький темний провулок, де зупиняється Мегабас?", та розбитого об парапет підборіддя неподалік від Неаполя і гри в доктора Хауса, де місцевий туалет - замість операційної та мазь із подорожником - замість "зашивальної" нитки :-)
No comments:
Post a Comment